Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

її мовчазний чоловік,— і вміла поговорити з кожним гостем. Главою сім’ї була вона, а не чоловік. Сівши до столу, вона звеліла синові поставити самовар, а чоловіка попросила наколоти дров для казана.

Абаю подобалася хазяйновитість Дамежан. Посміхаючись, він спитав:

— А що це за бородаї, якими ти навантажила віз? Почім думаєш продавати їх на базарі?

Дамежан весело засміялася, і зуби її знову блиснули, матове обличчя трохи зашарілося. Засміявся і Баймагамбет, трясучи рудою бородою. Пирхнув і витрішкуватий Жумаш, що порався в сінях коло самовара.

— Задивився на бороди,— додав Абай,— а чиї вони, й не розібрав. І чого це такий врожай на бороди, Дамежан? Справді, хто це до тебе нагодився?

Слобода, у якій вирішив заночувати Абай, називалася Бержак. Той край її, де був двір Дамежан, був розташований вище міста і через те мав назву Бас-Жатак — Верхні Жатаки[64]. Тут оселилися казахи кочових аулів, які тікали до Семипалатинська шукати щастя. У всьому місті не було людей, менш пристосованих до міського життя, аніж жителі Бас-Жатаку. Ставши городянами, вони вперто дотримувалися старовинних степових звичаїв.

Після дороги Абай спав на зручній постелі міцно і прокинувся пізно. Як слід відпочивши, він почував себе добре і сів снідати охоче. Одразу ж у кімнаті з’явилися ті бороди, про яких уночі йшла мова.

Статечно привітавшись, бородані зайняли мало не весь круглий стіл, за яким сидів Абай.

Дамежан у сліпучо-білому кімешеку[65] і шарші[66] поралася біля великого блискучого самовара. Спритно і швидко розливала густий міцний чай. Великі срібні сережки погойдувалися в її вухах. Напечені для Абая оладки рум’яною гіркою височіли на тарелі серед великої купи баурсаків.

Не дочекавшись, коли почне їсти Абай, бородані почали уминати оладки. Дамежан занепокоїлась і стала пригощати жаданого гостя:

— Абай-ага! Їжте оладки, поки гарячі!

Бородані виявилися земляками Абая: відомий балакун Жуман з роду Іргизбай і крикун Мака з аулу Усер. Прислужував їм старший син Жумана, сіроокий Мухаметжан, з такою самою, як у батька, кучерявою темно-каштановою бородою. Як і його брати, Мухаметжан схожий був на батька не тільки зовні, але й балакучістю. Недарма мати відрізняла синів Жумана, як коней, за віком: Стригун-балакун, Триліток-балакун, П’ятиліток-балакун. За Мухаметжаном укріпилося останнє прізвисько, і він чесно його справджував.

Довідавшись про приїзд Абая, він аж палав з нетерпіння, так хотілося йому розповісти землякові про останню міську новину. І хоч не годилося починати розмову, перше ніж заговорять старші, Мухаметжан не витримав. Поклавши до рота двома заходами півдюжини оладок і запивши їх запашним, трохи рожевим від густих вершків чаєм, він звернувся до Абая.

— Ви кажете, що в аулах народ живе добре. Чули, яке лихо в місті?

Дамежан сердито глянула на Мухаметжапа.

— Яке лихо? — занепокоївся Абай.— Про що він каже?

— Правду каже! — промимрив Мака.— Лихо прийшло.

Абай запитливо глянув на Дамежан — він вважав її розумнішою за цих чоловіків.

— Що він каже?

Але чоловіки перешкодили Дамежан відповісти і заговорили, перебиваючи один одного:

— Страшна пошесть уразила місто!

— Люди хворіють на шлунок!

— На обох берегах Іртиша люди мруть, як мухи!

— Це ще гірше за коров’ячу чуму!

— Такої напасті ще ніколи не бувало!

— Люди тікають з Семипалатинська.

Мака, більш стриманий, сказав, звертаючись до Абая:

— Коли ми довідалися, що ти приїхав, то здивувалися, що привело тебе сюди у такий час.

Баймагамбет здивовано звів брови і, дивлячись на бороданів, спитав:

— А ви самі чого тут?

— Ось поїмо і зараз поїдемо. Подалі від цієї зарази!

І бородані, перебиваючи один одного, заговорили про лихо, яке спіткало місто.

Мака і Жуман були старші, а значить, на їхню думку, і розсудливіші за Абая. Вони наполегливо радили йому поки не пізно якнайшвидше їхати з Семипалатинська.

Абай пропустив повз вуха пораду земляків і запитливо глянув на Дамежан. Їй не хотілося лякати шановного гостя.

За останній тиждень у місті справді повмирали від шлункової хвороби кілька людей, але Дамежан висміювала перебільшені страхи гостей.

— Що за пошесть? Де це люди, як мухи, гинуть? Відростили бороди, а теревените, як малі діти. Навіщо даремно людей лякаєте?

— Я правду кажу, нащо мені людей обманювати,— ображено заперечив Мухаметжан.— Міські жатаки у кожній хаті приховують хворого. Та хворого можна приховати, а як з покійником, його ховати треба… Краще сказала б Абаю усю правду, коли він приїхав. Навіщо було до ранку зволікати?

У красивих очах Дамежан блиснув сердитий вогник, на губах заграла недобра усмішка: видно, балакуни дошкулили їй.

— Бог дав вашому родові Іргизбай не тільки мудреців, але й дурнів, таких як ти. Гість приїхав опівночі, стомлений, а я б його зустріла біля воріт; «Повертайте голоблі, в місті пошесть». Виходить, я жадібна собака: для дорогого гостя самовар чаю та шматка м’яса пошкодувала!

Абай, слухаючи Дамежан, схвально кивав головою, поглядом підбадьорюючи її. Мухаметжан хотів був заперечити, але Абай різко перебив його:

— Недарма прозвали тебе П’ятилітком-балакуном. Мелеш. коли вже й молоти нічого!..

Абай вперше спостерігав Дамежан у суперечці з земляками, і йому сподобалась її сміливість. Трималася вона незалежно. Вдалася в батька, Ізгутти. Чи не ця сміливість штовхнула колись Дамежан в обійми її безталанного чоловіка? Важко було зрозуміти, чому вона, красива дівчина, захопилась кривоногим, низькорослим крамарем, який привіз в аул на старенькому возику свій немудрий крам: дзеркальця, гребінці, нитки, голки. Як би там не було, але одної темної ночі Дамежан втекла з ним до міста. Відтоді й жила вона з своїм мовчазним чоловіком, терпляче зносила нестатки, ростила дітей. Їхній скромний дворик стояв край Бас-Жатаку, на місцині, зручній для зупинки караванів, що йдуть із степу в Семипалатинськ. Заїжджі люди швидко примітили, що опорою в домі була Дамежан. Вона вміла постояти і за себе, і за своїх домочадців, нікого з них не давала скривдити. Це було відомо і всім сусідам, а через те у Бас-Жатаку до Дамежан ставилися з великою повагою.

Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…

Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.

— Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько