Ренделі Фрейкс - Термінатор

по-людськи. Може, це теж було наслідком ушкоджень?

— Так. Кинь її.

Джон жбурнув руку вниз, і вона занурилася в розтоплений метал.

Термінатор додав:

— І головний процесор теж.

Джон витяг його з кишені й кинув до ковша. Сара побачила, що процесор майже одразу розчинився. Вона важко зітхнула й тихо сказала:

— Ось і все.

— Ні. Є ще один мікропроцесор.

Термінатор тицьнув металевим пальцем у свою голову. І подивився на Сару. Обоє розуміли, що має статися.

Джонові очі розширилися від жаху: він раптом зрозумів, що має на увазі кіборг. Джон захитав головою.

— Ні.

Термінатор подивився просто в очі Джонові. Після того, що робот пережив, він виглядав жахливо, але все одно вигляд у нього залишався шляхетним і…

… добрим.

Людина-машина сказала:

— Я мушу піти, Джоне. Усе скінчитися тут. Інакше я стану продовженням цієї історії.

Він відвернувся, і його поранена людська половина опинилася в тіні. Джон бачив лише хромований кістяк і червоне око.

І все-таки хлопчик попросив:

— Не роби цього. Будь ласка. Усе буде добре. Залишся з нами!

Термінатор поклав руку Джонові на плече.

— Я мушу виконати завдання.

Сказавши це, він повернувся до Джона своїм людським боком. Простягнувши руку, торкнув металевим пальцем сльозу, що котилася хлопчикові по щоці.

Кіборг раптом зробив відкриття.

— Тепер я знаю, чому ви плачете. Хоча сам ніколи не зможу.

Термінатор повернувся до Сари і сказав:

— Прощавай.

— Боїшся?

Робот зам’явся перш, ніж відповісти:

— Так.

Він боявся не тому, що мусить припинити своє існування як термінатор, а тому, що несподівано побачив щось, що не входило до його уявлень про світобудову, щось незбагненне навіть для Небесної Мережі. І це вселило в нього перше почуття.

Почуття страху.

Термінатор боявся йти туди, куди належало вирушити.

Звичайно, його не стали ані про що розпитувати, та він нічого б їм і не розповів. Просто повернувся й заніс ногу над краєм ковша.

Коли Термінатор упав, час раптом розтягся. У мозку робота спалахнуло яскраве світло. Він плив уперед тунелем, плив на світло, занурюючись у щось, схоже на забуття.

Або на порятунок?

Зіткнувшись із розтопленою сталлю, штучний мозок перегорів. Майже вся електронна активність загасла. Майже…

Хромований кістяк розчинявся в жахливому вариві, так само, як і тіло Т-1000. Сара та Джон дивилися, як Термінатор занурюється в киплячу сталь. Останньою зникла металева рука.

Але перш ніж зникнути, вона раптом стислася в кулак, і кіборг устиг підняти великий палець, подавши підбадьорливий прощальний знак.

А потім його не стало.

Мати з сином іще постояли, дивлячись на розтоплений метал. Джон згадав, що друга рука Термінатора залишилася біля домен, і побіг по неї. Це виявилася непотрібним — покручена залізяка. Але сам метал був з майбутнього. Вони з Сарою цього разу не збиралися залишати ворогам жодного шансу!

Коли Джон повкидав у ківш один за одним шматки металевої руки, Сара відчула, як здригнулася земля. Немов повернули якусь велетенську вісь.

Звичайно, потім Джон усе добряче обміркував і зрозумів, що це просто запрацювали великі агрегати.

Але він помилився.

Це відродилася історія.

СУДНИЙ ДЕНЬ

Вашингтон, 2 липня 2029 року, неділя, 10.12 ранку.

Сонце сліпуче сяяло в яскраво-блакитному небі. Під ним пишно зеленів парк. Люди були одягнені по-літньому. Вони каталися на велосипедах, читали… Діти гралися на майданчиках, розгойдувалися на кільцях, з’їжджали з гірок. Карусель не розтопилася і не згоріла. Дітлахи кружляли на ній із пронизливим вереском. Яснооке маля крутило педалі триколісного велосипеда.

Дитячі забавки залишилися незмінними і в епоху технічного прогресу.

За деревами на білястому обрії столиці вимальовувалися уславлена баня Капітолію та білий шпиль пам’ятника Вашингтону.

Але з’явилися й будинки, яких раніше не було: високі хмарочоси, що виросли в результаті великих змін. У хмарочосах жили незаможні люди, і це стало можливим завдяки урядовим законам, які провів через Сенат молодий зухвалий політик. Квартири надавалися не безкоштовно — мешканці повинні були відпрацювати за них, але ціна встановлювалася залежно від можливостей і здібностей кожного.

І це було справедливо.

Двадцять дев’яте серпня 1997 року настало й минуло. І нічого не сталося. Люди, як завжди, вирушили на роботу. Вони сміялися, сумували, дивилися телевізор, кохалися.

Судний День не настав.

Сара Коннор просиділа усі двадцять чотири години у своїй кімнаті, затамувавши подих. І коли ранком знову зійшло сонце й вона переконалася в тому, що нічого не сталося, жінці хотілося з криком вибігти на вулицю, хапати за руки перехожих і сповіщати їм:

— З цього моменту кожен день для вас — подарунок долі! Використовуйте його на благо!

Але вони напевно вирішили б, що вона божевільна, а Сара була по зав’язку сита психушкою.

І замість цього вона напилася.

Звичайно, Сара мала багато романів, траплялися їй і дуже вродливі чоловіки, але заміж вона так і не вийшла.

Сара, щоправда, не засмучувалася. Адже Кайл не помер. І його справу виконано.

Саме завдяки Кайлові, завдяки його самопожертві вдалося розв’язати часову петлю. Кайл перебував у самісінькому її центрі. Він видряпався з-під руїн, зберігши генотип, що допоміг йому вижити і створити сили, здатні змінити історію. Але…

Звідкіля він з’явився? Ким була його мати? Де тепер його родина?

Сара навіть найняла людину, щоб той розшукав іншого Кайла, що, як і всі інші люди, мав народитися й залишитися живим, і не підозрював, що одного разу, в іншому часовому вимірі, вибухнула ядерна війна, і люди запекло борються за виживання.

Кайл не помер, він жив десь у її світі і, мабуть, був одружений з коханою жінкою, мав дітей і якусь мирну професію.

І, звичайно, йому не судилося познайомитися з Сарою.

І покохати її.

Він навіть не зрозумів би, чому вона дивиться на нього очима, повними сліз кохання й подяки.

Адже він уже не був би тим Кайлом Різом, якого вона колись кохала і який повернувся назад у часі, щоб загинути до свого народження.

За неї.

За Джона Коннора.

За людство.

Поміркувавши над цим, Сара викликала приватного детектива й відмовилася від його послуг.

І нікого ніколи більше не кохала так, як Кайла.

З того часу минуло тридцять років. Але похмуре майбутнє, яке так і не настало, все ж таки існувало для Сари. І мало існувати завжди, як відблиски сновидіння, яке поволі розсіюється в ранковому світлі.

Війна з машинами тривала. Вірніше, війна з тими, хто створював шкідливі машини для здійснення людиноненависницьких задумів. Тому що Небесна Мережа була всього лише продовженням ненависті людей до себе подібних.

Деякі люди дотепер мріяли створити