Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Джамбалайя[154] му-фу тут першокласна.

Минають хвилини. Ми замовляємо. Нам приносять їжу. Тарілки, як завжди, масивні, з білої порцеляни; на середині лежать два шматочки підкопченого сашимі з жовтохвоста з імбирем, в оточенні крихітних крапочок васабі, які колом обрамляє крихітна порція водоростей хідзікі, а зверху тарілки лежить одна самотня крихітна креветка; ще одна, навіть менша за першу, згорнулась знизу, і це мене бентежить, бо я думав, що це передусім — китайський ресторан. Я довго витріщаюся на тарілку, а коли прошу принести води, наш офіціант натомість приносить перечницю і вештається біля столика, кожні п’ять хвилин питаючи: «Може, трохи перцю?» чи «Ще перцю?» І щойно він відходить до іншого столика, за яким люди, як я краєм ока бачу, заслонили тарілки руками, я кличу метрдотеля і прошу його:

— Скажіть, будь ласка, офіціанту з перечницею не нависати над нашим столиком. Ми не хочемо перцю. Ми не замовляли нічого такого, у що потрібен перець. Ніякого перцю. Нехай йде геть.

— Звісно. Я перепрошую, — сумирно вклоняється метрдотель.

Присоромлена Евелін питає:

— Хіба така ввічливість тут необхідна?

Я кладу виделку й заплющую очі.

— Чому ти постійно мене виводиш?

Евелін вдихає.

— Давай просто поговоримо. Без допитів. Гаразд?

— Про що? — гарчу я.

— Слухай, — каже Евелін. — Молоді республіканці влаштовують вечірку в «Пла… — вона зупиняється так, наче щось згадала, і продовжує: — У «Трамп Плаза», наступного четверга.

Я хочу сказати їй, що не зможу, сподіваючись, що вона має інші плани, хоча два тижні тому, п’яний і обдовбаний, чи то в «Мортімер», чи в барі «Au» я сам туди її запросив, заради Бога…

— То ми підемо?

Після паузи я похмуро кажу:

— Напевно.

На десерт я організував дещо цікаве. Сьогодні вранці за сніданком у клубі «21» з Крейґом Мак-Дермоттом, Алексом Бакстером та Чарльзом Кеннеді я вкрав із чоловічої вбиральні твердий блок дезинфекції з пісуару, поки наглядача не було. Вдома я покрив його дешевим шоколадним сиропом, заморозив, поклав у порожню коробку від цукерок «Ґодіва», перев’язав шовковою стрічкою, а тепер, в «Люку», коли я вийшов начебто до вбиральні, натомість йду на кухню, діставши цей пакунок із кишені пальта. Я прошу офіціанта віднести це за наш столик «у коробці» й сказати леді, яка там сидить, що містер Бейтмен замовив це заздалегідь, спеціально для неї. Я навіть кажу йому покласти туди квітку і даю п’ятдесят баксів. Коли спливає достатньо часу і наші тарілки вже прибрані, він виносить подарунок, і я вражений тим, як він це обставив — навіть накрив тацю срібною кришкою, і Евелін аж воркує від задоволення, коли він піднімає її, кажучи: «Вуа-ря!» Вона тягнеться до ложки, яку він поклав поряд із її склянкою для води (я переконався, що вона порожня), і, розвертаючись до мене, каже:

— Патріку, це так мило.

А я киваю офіціанту, з посмішкою, і відпускаю його, коли він намагається покласти ложку біля мене.

— А ти не будеш? — занепокоєно питає Евелін. Вона нетерпляче схилилася над освіжувачем у шоколаді. — Обожнюю «Ґодіву».

— Я не голодний, — кажу я. — Вечері мені… вистачило.

Вона нахиляється, нюхає шоколадний овал і, відчувши якийсь запах (певно, речовини для дезинфекції), знову питає, тепер уже стривожено:

— Ти… впевнений?

— Так, люба, — кажу я. — Я хочу, щоб ти це з’їла. Там небагато.

Евелін бере першу ложку, ретельно пережовує, на обличчі одразу ж з’являється огида, однак вона ковтає, здригається, кривиться, але намагається посміхатись, обережно беручи ще одну ложку.

— Як воно? — питаю я і підбиваю її: — Їж. Тістечко ж не отруєне.

Її обличчя, спотворене відразою, блідне ще сильніше, немовби вона давиться.

— Що? — питаю я, шкірячись. — Що таке?

— Воно таке… — Обличчя Евелін перетворилось на маску агонії, вона здригається, кашляє. — …м’ятне.

Але все одно вона намагається посміхатися, що зараз стає неможливим. Вона тягнеться до моєї склянки з водою, випиває одним ковтком, відчайдушно прагнучи позбутися присмаку. Потім, помітивши, який я стривожений, знову намагається посміхнутися, тепер — наче вибачаючись.

— Просто… — Вона знову здригається. — Воно просто таке… м’ятне.

Як на мене, Евелін схожа на велику чорну мураху (мураху у вбранні від «Крістіан Лакруа»), яка їсть тістечко з пісуару, і я мало не починаю реготати, але ж я не хочу її збивати, не хочу, щоб вона почала сумніватись, чи доїдати їй це тістечко. Але вона не може більше, тож, з’ївши лише дві ложечки, відсуває цю кляту тарілку, прикидаючись, що наїлась, і тоді мене охоплює дивне відчуття. Хоча я й милувався тим, як вона їсть цю штуку, мене це чомусь, водночас, засмутило. І раптом я зрозумів, що байдуже, скільки задоволення я отримав, споглядаючи, як Евелін їсть щось, на що мочився і я, і незліченна кількість інших, ця неприємність сталася з нею за мій рахунок — це антиоргазм, марна компенсація за три години, згаяні з нею. Я стискаю щелепу, розслабляю, стискаю, розслабляю мимоволі. Десь грає музика, але я її не чую. Евелін хрипко просить офіціанта принести їй освіжаючих льодяників із корейської крамнички по сусідству.

Потім дуже просто вечеря доходить до критичної точки, під час якої Евелін каже:

— Я хочу твердих зобов’язань.

Вечір і так вкрай зіпсовано, тож ця ремарка нічого не псує, не застає мене зненацька, але на мене тисне непрактичність цієї ситуації, я відсуваю свою склянку з водою до Евелін і прошу офіціанта забрати недоїдене пісуарне тістечко. Моя витримка зникає разом із десертом, що повільно тане. Вперше я помічаю, що останні два роки вона дивиться на мене не з обожнюванням, а з чимось, схожим на жадобу. Хтось нарешті приносить їй склянку для води та пляшку «Евіан», і щось я не чув, щоб вона її замовляла.

— Евелін, я думаю, що… — Я починаю говорити, затинаюся, починаю знову: — Що ми втратили зв’язок.

— Чому? Що не так? — вона махає рукою парі, здається, це Лоренс Монтґомері та Джина Вебстер, і Джина (?) на іншому кінці кімнати підводить прикрашену браслетом руку.

Евелін схвально киває.

— Моя… моя потреба вдаватись до… вбивчої поведінки у великих масштабах не може бути, емм, виправлена, — кажу я їй, зважуючи кожне слово. — Але я… не маю іншого способу виразити свої заблоковані… потреби.

Дивно, скільки емоцій спричиняє в мене це зізнання, як воно