Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

«Невже не можеш зрозуміти? — запитував Хазяїн, схопивши мене за вилогу.— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в цю справу своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть…» Навряд чи в цьому була послідовність. Не було ніякої послідовності. І я вирішив колись прямо запитати про це Хазяїна.

Одного разу я вже запитав його, але про інше. Того вечора, коли провалилася спроба притягти його до суду. Коли величезний натовп, що присунув до міста з усіх усюд, стояв на лужку перед Капітолієм, витоптуючи квітники біля постаментів бронзових статуй у фраках, у шкіряних штанях, із шаблями при боці, що уособлювали Історію. Коли з високих темних дверей Капітолію під блакитне сяйво прожекторів вийшов Віллі Старк і став на вершині високих сходів, неповороткий і млявий на вигляд, кліпаючи очима в яскравому промінні. Він стояв один там, нагорі, на широкій кам’яній площині, і здавався дуже самотнім і малим на тлі кам’яного громаддя, що здіймалося позад нього; стояв і кліпав очима. При його появі протягле волання: «Віллі!.. Віллі!.. Нам треба Віллі!» — що дедалі гучніше розлягалося над натовпом, ураз замовкло. Якусь мить він чекав, і не чулося ні звуку. Та раптом натовп вибухнув ревінням, тепер уже без слів. Минуло чимало часу, перш ніж Віллі підвів руку, щоб спинити його. Нарешті, немов під тиском його руки, що поволі опускалася додолу, те ревіння завмерло.

Тоді він сказав:

— Вони копали мені яму, але викопали собі.

І знову гримнуло ревіння — і затихло під тиском його руки.

Він сказав:

— Вони копали мені яму, бо їм не до вподоби те, що я роблю. А вам воно до вподоби?

Ревіння розляглось і завмерло.

Він говорив далі:

— Я скажу вам, що я збираюся зробити ще. Я збираюся спорудити лікарню. Найбільшу й найкращу в світі. І вона належатиме вам. Кожен чоловік, кожна жінка й дитина, яких мучитиме хвороба чи біль, приходитимуть туди з певністю, що для них зроблять усе можливе. Вилікують хворобу. Полегшать біль. Безплатно. Не з добродійництва. А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!

Розляглося ревіння.

Він провадив:

— І ще ваше право — щоб кожна дитина закінчила школу. Щоб ні стара людина, ні каліка не терпіли нужди в шматку хліба й не мусили жебрати. Щоб той, хто щось виробляє, міг вивезти свій товар на ринок, не загрузаючи по осі в болоті й не платячи мита. Щоб житло та землю бідняків у нашому штаті не обкладали податками. Щоб багатії і великі компанії, що мають зиск із власного штату, платили штатові справедливу частку. Щоб нікого з вас не позбавляли надії!

Знов розляглося ревіння. А коли воно вщухло, Анна Стентон, що стояла, вчепившись за мій лікоть, притиснута до мене натовпом, запитала:

— І він таки думає все це зробити, Джеку? Насправді?

— Та й уже зробив чимало,— відказав я.

— Еге ж,— озвався Адам Стентон, і губи його викривились,— еге ж, і тим купив їх.

Я не встиг відповісти — та й не знав, що сказати у відповідь,— а тим часом Віллі Старк, там, на вершині високих сходів, уже говорив далі:

— Я все це зроблю. І хай поможе мені бог. Я житиму вашою волею і вашим правом. А якщо хтось заважатиме мені здійснювати цю волю і це право, я того розтрощу. Розтрощу отак! — Він широко розвів руки на рівні плечей і з силою стукнув правим кулаком об ліву долоню.— Отак! Живого місця не залишу. Переламаю руки й ноги, ребра й хребет, відіб’ю нирки, розвалю голову, зверну щелепу, вріжу під дихало. Битиму куди попало і чим попало!

А коли натовп знову заревів, я нахилився до Анни й гукнув їй у вухо:

— І він таки битиме, щоб я пропав!

Не знаю, чи Анна почула мене. Очі її були прикуті до чоловіка на високих сходах, що, викотивши очі, подався вперед, до натовпу, і вигукував:

— Я зарубаю його! Зарубаю різницькою сокирою! — Він зметнув руки над головою, так що рукави піджака туго натяглись і з-під них вилізли манжети сорочки, і, хапаючи пальцями повітря, заволав: — Дайте мені ту сокиру!

І натовп заревів.

Він повільно опустив руки, вимагаючи тиші. Тоді промовив:

— Ваша воля — моя сила.— І, хвильку помовчавши, додав: — Ваша нужда — мій закон.— А потім: — Оце все.

Він повернувся, повільно рушив назад до високих дверей Капітолію і зник у темряві за ними. В повітрі, щомить наростаючи, розкотилося ревіння натовпу, ще гучніше, ніж перед тим, і я відчув, як воно сповнює і мене, розпираючи усе всередині, наче приплив крові й переможного тріумфу. Я не міг відвести погляду від великого чорного отвору дверей, де зник Віллі,— а натовп і далі ревів.

Анна Стентон шарпала мене за рукав.

— Він справді так думає, Джеку? — запитала вона.

— А чорт,— відказав я і почув у своєму голосі розлючені нотки,— звідки мені, в біса, знати?

Адам Стентон криво посміхнувся й промовив:

— Закон! Він сміє говорити про закон!

І зненацька я відчув спалах ненависті до Адама Стентона.

Я сказав їм, що мені треба йти — і то була правда,— й почав протискатися крізь натовп до поліційного кордону. Тоді обійшов Капітолій, де біля задніх дверей на мене чекав Хазяїн.

І оце того вечора, тільки пізніш, уже в Особняку, коли Хазяїн витурив Малюка з його шатією, я й поставив своє запитання. Я спитав його:

— Ти справді казав те, що думаєш?

Простягшись на великій шкіряній канапі, Хазяїн утупив у мене очі й запитав:

— Про що це ти?

— Про те, що ти казав,— відповів я,— сьогодні ввечері. Ти казав, що їхня воля — це твоя сила, їхня нужда — твій закон. І все таке інше.

Хазяїн і далі дивився на мене викоченими очима, що ніби вчепилися мені в душу й пронизували наскрізь.

— Ти це казав,— мовив я.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю, не спускаючи з мене очей.— Хай йому чорт…— Він стиснув праву руку в кулак і двічі вдарив себе у груди.—