Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

свою пухку руку на кістляву руку пані Гіґґлер — ту, що без горняти з кавою:

— Це неправда.

— Його змусила забратись Луелла Данвідді. Він її боявся. Але час від часу повертався. Коли йому хотілось, він умів бути направду милим.— Вона допила каву.

— Я завжди хотів мати брата,— відказав Чарлі.— Щоб було з ким гратися.

Пані Гіґґлер підвелася.

— Цей дім сам себе не вичистить. У мене в машині є сміттєві пакети. Гадаю, нам знадобиться багато пакетів.

Товстун Чарлі погодився.

На ніч він зостався в мотелі. А вранці вони з пані Гіґґлер знову зустрілись у будинку батька Чарлі і поскладали сміття до великих чорних пакетів. В окремі пакети вони зібрали те, що належало віддати благодійним організаціям. Ще вони склали коробку з речами, які Чарлі хотів би зберегти з сентиментальних міркувань, переважно з фотографіями з його дитинства і часів, коли він ще не народився.

Серед батькових речей була старовинна скринька, схожа на піратську скарбничку, набита документами і старими паперами. Товстун Чарлі всівся на підлозі і взявся їх перебирати. Пані Гіґґлер вийшла зі спальні ще з одним мішком, напакованим побитим міллю одягом.

— Цю скриньку йому подарував твій брат,— ні сіло ні впало заявила вона. Це вона вперше відучора згадала про свої марення.

— Мені б хотілося мати брата,— неуважно вимовив Товстун Чарлі, і усвідомив, що вголос, тільки коли пані Гіґґлер зазначила:

— Я ж казала тобі. Ти маєш брата.

— То де мені шукати цього легендарного брата?

Потім він ще застановиться, чому про це спитав. Підігрував старій? Жартував над нею? Чи просто ляпнув що-небудь, аби заповнити паузу? Якою б не була причина, він це сказав. Вона прикусила нижню губу і кивнула:

— Ти мусиш знати. Це твій спадок. Твоя кров.

Пані Гіґґлер підійшла ближче і поманила його пальцем. Товстун Чарлі нахилився. Губи старенької торкнулись його вуха, коли вона зашепотіла:

— ...буде потрібен... скажи...

— Га?

— Я кажу,— відрубала вона звичним голосом,— що якщо брат буде тобі потрібен, просто скажи про це павуку. І брат примчить.

— Сказати павуку?

— Я ж так і кажу. Ти думаєш, я тут просто розминаю голосові зв'язки? Чи провітрюю легені? Ніколи не чув, як розмовляють із бджолами? Коли я ще ходила пішки під стіл на Сан-Ендрюсі, ще до того, як мої старі приїхали сюди, треба було всі добрі новини переказувати бджолам. А це так само. Поговори з павуком. Я і твоєму татові так посилала повідомлення, коли його десь чорти носили.

—...точно.

— Не кажи це таким тоном.

— Яким тоном?

— Ніби я божевільна стара і не в'яжу лика. Думаєш, мені бракує клепки?

— Гм... я щиро впевнений, що не бракує. Чесно.

Серця пані Гіґґлер це не пом'якшило, і вигляд у неї був далекий від вдоволеного. Стара схопила своє кавове горня зі столу і з осудом ним погойдала. Схоже, Товстун Чарлі допік їй, і тепер вона хотіла впевнитись, що він це розумів.

— Я не мушу цього робити, знаєш! Я не повинна тобі допомагати. Я роблю це тільки заради твого батька, бо він був дуже особливим, і заради матері, бо вона була хорошою жінкою. Я кажу тобі значущі речі. Важливі речі. Краще б ти мене слухав. І краще б ти мені вірив.

— Я вам вірю!— вичавив із себе Товстун Чарлі з усією переконливістю, на яку тільки був здатен.

— Ти просто втішаєш стару жінку.

— Ні,— збрехав Чарлі,— неправда. Чесно, неправда.— Його слова залунали щиро, чесно і правдиво. Він був за тисячі миль від дому, в будинку покійного батька, а поруч була божевільна стара на межі інфаркту. Якби він знав, що це її заспокоїть, то сказав би їй, що місяць — це такий незвичний тропічний фрукт, і то з усією молитвою вірою.

— У цьому й проблема з вами, молодими,— пирхнула пані Гіґґлер.— Думаєте, що все знаєте, бо пізніше понароджувались. Я вже встигла забути більше, ніж ти колись дізнаєшся. Нічого не знаєш про свого батька, нічогісінько не знаєш про сім'ю. Я кажу тобі, що твій батько — бог, а ти навіть не поцікавишся, якого саме бога я маю на увазі.

Товстун Чарлі натужно спробував згадати хоч якісь божі імена.

— Зевс?— спробував він.

Звук, що його видала пані Гіґґлер, міг би видати чайник, який стримується, щоб не закипіти. Товстун Чарлі упевнився, що Зевс був неправильною відповіддю.

— Купідон?

Стара видала ще один звук, який почався з булькання і закінчився хихотінням.

— Можу уявити собі твого таточка, одягненого в самий лише пухнастий підгузник, а ще з великим луком і стрілою,— вона знову захихотіла. Тоді сьорбнула кави.— Коли твій тато був богом, у давні часи, його називали Анансі.

Ви, напевне, знаєте історії Анансі. Певне, на білому світі не існує людини, що не знала б хоча б одненької історії Анансі.

Коли світ був молодим, а всі історії звучали вперше, Анансі був павуком. Він вплутувався в халепи, а тоді виплутувався з халеп. Знаєте історію про солом'яного бичка зі смоляним бочком? Спершу то була історія Анансі. Дехто думає, що він був лисом. Але ті, хто так думає, помиляються. Анансі не був лисом. Він був павуком.

Історії Анансі існують, відколи люди почали розповідати одне одному історії. В Африці, де все починалось, люди почали розповідати історії ще до того, як намалювали перших печерних левів і ведмедів на скелях, і то були історії про мавп, левів та буйволів: історії великих мрій. За людьми це завжди водилося. Так люди наділяли свої світи сенсом. Усе, що бігало, плазувало, похитувалось чи клубочилось, мусило прийти в ці історії, а різні людські племена вшановували різних істот.

Лев уже тоді був царем звірів, а Газель була найпрудконогішою, а Мавпа — найблазнюватішим, а Тигр — найжахливішим, але не про них людям хотілось слухати історії.

Історіям давав імена Анансі. Кожна історія належить йому. Спершу, до того, як історії стали Анансиними, вони належали Тигрові (так острів'яни називають усіх великих котів), і розповіді ці були темними й лихими, і сповненими болю, і жодна з них не закінчувалась щасливо. Але то було давно. Тепер всі історії належать Анансі.

Оскільки ми щойно з похорону, дозвольте розповісти вам історію про Анансі,