Любомир Андрійович Дереш - Голова Якова, Любомир Андрійович Дереш

цілуватися у ліфті, здирати одяг у передпокої, запускати пальці їй під

білизну, не скинувши мештів, цілу ніч стрибати на ліжку, у перервах між сексом виходити

голим на перекур — чому б не влаштувати собі такого життя? Якщо безпам'ятство — то

хай уже до краю!

Яків забув купити орхідею і завітав у етнокафе з самим нетбуком. Перше, що він побачив,

— це була Яна, котра тискалася біля рефрижератора з якимось новим офіціантом.

Витримка диригента допомогла не зупинити погляд на цій сцені, котра — з якого б це

дива? — озвалася у серці ревнощами. Яна підійшла обслужити Якова, і на її обличчі було

написане щось схоже на провину. Яків замовив лосося і салат зі свіжих овочів до столу, а

капучино — до барної стійки.

За кавою Яків, не надто задумуючись про те, з яких почуттів це робить, сказав, що має для

Яни корисну інформацію.

— У нас на студії директор шукає дівчину офіс-менеджером працювати. Уявляєш, як

круто? Офіс-менеджер! Платять більше… До речі, тобі тут скільки платять? Ну, я ж кажу, платять більше, роботи менше, подаєш ту саму каву… Умови комфортні, ні тобі шуму, ні

тобі диму сигаретного…

Яків залишив Яні телефон начальниці й спитав, що то за чувачок, з яким вона так

пристрасно зажималася у кутку.

— Це Коля, — сором'язливо посміхнулась Яна.

— Це він — творча особистість?

— Ні. Мій поїхав за кордон. Він тут ненадовго зупинявся. Кажеш, у вас там робочий

день з дев'ятої до п'ятої?

Яна так і не прийшла до них. В етнокафе Яків більше не заходив.

Усі краківські татуювання каменем тиснули на нього, коли він згадував Ірену.

Його било холодним потом, коли він думав про Яну.

У Києві Яків відкрив для себе, що пекло є і що пекло — це інші. 12.

Через міазми міста Яків страждав на мігрені. Його свідомість часом не витримувала і

згасала, ніби в голові вимикали жарівку. Він не знав більше, хто він, груди по ночах йому

роздирали пістряві папуги. Він погано спав. Він шепотів ночами ім'я Ірени, яка дала

напитись відвару забуття.

Його начальниця читала езотеричну літературу, любила суші і робила безподібні міньєти.

Яків любив японську кухню і часом захоплено диспутував з начальницею про

тетраграматон і авторитетність вчення Медьхіседеків, але швидко йому набридло і це.

Його привалило важкою могильною брилою. Він зрозумів, що його Sol зруйноване, а

точно вивірена лабораторія, вибудувана всередині голови, розтрощена вщент.

Безсмертний, безпам'ятний, неприкаяний. Це кінець.

Коли він мав їхати під Канів хоронити себе живцем на Бабиній горі, з'явилася Майя.

13.

На вокзалі, зійшовши з потяга, Яків купив пачку червоних «Прилук».

«Треба привести себе до тями».

Київ вабив теплом і низьким грудневим сонцем.

«Треба зібратися», — сказав його розум і дико розреготався.

Наряд міліції пройшов повз Якова, підозріло вивчаючи його обличчя. Сніжно-білий

комірець сорочки, сажово-чорне тонке пальто, дорогий шкіряний портфель, деревні та

морські нотки в парфумах — ні, він не міг здатися підозрілим. Хто завгодно, тільки не він.

У голові вибухнув ще один напад реготу розуму, і Якова пробив піт.

На студію. Забрати речі. Устигнути на п'яту в центр.

На п'яту — зустріч із замовником.

«А ти — в хлам! А ти — в хлам!» — проскандував розум і розреготався.

14.

У кабінеті тхнуло перестиглою хурмою і барахлило освітлення. Одна з ламп денного

світла то гасла, то спалахувала з гучним дратівливим звуком. Яків витягував зі шухляд свої

папери.

У двері постукали і, не спитавши дозволу, ввійшли.

— Добрий день. Мене звати Світлана. Мені ваша директорка сказала зайти до вас…

— Я зайнятий, — сказав він, не підіймаючи голови.

— Я знаю, але це тільки одну хвилиночку займе…

— Вимкніть це довбане світло! — гаркнув Яків.

Гостя вимкнула і ввімкнула напругу, і лампа засвітила рівно.

За це Яків удостоїв гостю поглядом. Перед ним стояла смаглява, чорнокоса, неабиякої

вроди жінка. Дівчина.

— Ви єврейка?

— Ні, я…

— Шкода. З ними весело. До побачення.

— Так ви не послухаєте… — Ні.

— А може, принаймні…

— До по-ба-чен-ня.

Дівчина не зрушила з місця, притулилася спиною до дверей, ніби це не Яків проганяв, а

вона не хотіла випускати його.

— Ну, ви повинні мене пригадати. Світлана Казантопулос і гурт «Кайрос». Пам'ятаєте?

Коктебель? Дві тисячі сьомий?

Шарудіння коробок припинилося. Яків різко випрямився, аж потемніло в очах.

— Коктебель? — Яків придивився уважніше до обличчя гості, прихованого за

яскравою косметикою, котра робила її схожою на жрицю в масці — наприклад, на жрицю

Сонця у давніх інків. Погляд сповз на груди, підняті бюстгальтером за майкою кольору

хакі.

— Ви прийшли сказати, що у мене є син?

— Ні, я прийшла його з вами зробити.

— Я не люблю дітей.

— А хіба ваша творчість — не ваші діти?

— Моя робота стерильно чиста і безплідна. Я звукорежисер, а не композитор. Ти

прийшла від них?

— Ні, я прийшла, взагалі-то, по деяку музичну консультацію. І рада, що вдалося вас

хоч якось відволікти від ваших дум, маестро. Я хочу записати альбом, хочу бути

співачкою. Ви мені допоможете?

«Хто це у Жана Кокто говорив: "Смерть звучить, як луна"? Не ти, часом?» — спитав він

подумки, а вголос сказав:

— Світлана — це не твоє ім'я. Твоє справжнє ім'я — Йоланта. Хто з твоїх батьків був

греком, нагадай мені?

— Я рада, що ви пригадали мене, композиторе. У мене відчуття, наче я прийшла

допомогти вам. Ви не знаєте, чому я так почуваюся?

15.

Матвій чекав на нього біля входу до ресторану і курив. На вулиці було холодно, а Матвій

стояв без плаща, лише в піджаку.

— Я ж просив: на півгодини раніше.

— Корки на вулицях. Усе так серйозно?

— Нас уже чекають у підвалі.

Матвій докурив і поправив краватку.

16.

На канапі сидів лише один чоловік. На столику перед ним стояв калебас із мате. Крісло

ліворуч було порожнім.

— Пане Богусе, дозвольте відрекомендувати свого брата, композитора Якова Гораха -

Євлампію. — Маестро, — незнайомий піднявся і зааплодував. — Ви прийшли. Звіть мене

Богус.

Просто Богус.

Якову кинулась в очі засмага чоловіка. Кілька секунд усі троє мовчали. Засмаглий

натиснув на кнопку виклику офіціанта. Яків запалив цигарку з чебрецем.

Офіціантка принесла калебаси. Вона виставила на стіл коробку із сигарами.

— Скуштуйте, маестро. Ґватемальські, — запропонував чоловік. — Кращих сигар ви

ще не знали.

v

— Я не палю тютюну. Його прокляли древні майя, коли на їхні землі прийшли іспанці.

— Усі прокляття колись спадають, — сказав Богус.

Матвій і засмаглий розпалили сигари.

Сивий узяв паузу.

— Хочу попередити, маестро, що я