Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

— Ага! Тоді все зрозуміло, — заявив Капелюшник. — Він не любить, щоб його убивали. А якби ти була до нього доброю, він робив би з годинником усе, що тобі заманеться. Наприклад, уяви собі дев’яту годину ранку, якраз коли треба сідати за уроки: тобі треба лише натякнути Часові, і годинник миттю побіжить. І ось тобі пів на другу, час обіду.

— Хотів би я, щоб настав час обіду! — пошепки мовив Солоний Заєць.

— Це було б чудово, звичайно, — замислено погодилася Аліса. — Але тоді... я ж іще не буду голодна, розумієте.

— Спочатку, можливо, і ні, — пояснив Капелюшник, — але ти могла б залишати пів на другу скільки завгодно часу.

— Саме так ви і робите? — запитала Аліса.

Капелюшник сумно похитав головою.

— Я ні, — відповів він, — ми посварилися в березні, саме перед тим, як він почав казитися, розумієш... — (Він вказав чайною ложечкою на Солоного Зайця.) — Це сталося на великому концерті, який влаштувала Червона Королева, де я мав співати:

Мигай, мигай, кажанок,

Двигай, двигай казанок...

— Ти, мабуть, знаєш цю пісню?

— Я чула щось подібне, — сказала Аліса.

— Далі вона співається, розумієш, — продовжував Капелюшник, — так:

Понад нами пролітай,

Як сідаєм ми за чай.

Тут Вовчок струснувся і почав підспівувати крізь сон: «Мигай, мигай, мигай, мигай...» — і тяг так довго, що довелося вщипнути його, щоб він замовк.

— Так от, ледве я проспівав перший куплет, — сказав Капелюшник, — як Королева зарепетувала: «Він невчасно почав, невчасно й скінчив! Відтяти йому голову!»

— Яка жахлива жорстокість! — вигукнула Аліса.

— І відтоді, — провадив Капелюшник сумним голосом, — Час нічогісінько не хоче робити для мене. І тепер завжди шоста година.

Аліса здогадалася:

— І це тому тут так багато чайного посуду? — запитала вона.

— Так, саме тому, — підтвердив Капелюшник, зітхаючи. — У нас завжди година вечірнього чаю, ми не маємо часу навіть помити посуду.

— Отже, вам доводиться, мабуть, весь час пересідати з місця на місце? — запитала Аліса.

— Авжеж, — підтвердив Капелюшник, — кожного разу, як посуд забруднюється.

— Але що, коли ви доходите знов до того місця, звідки починали? — поцікавилась Аліса.

— Може, поговоримо про щось інше? — втрутився Солоний Заєць, позіхаючи. — Мені починає це набридати. Я пропоную, хай панночка розповість нам казку.

— Боюся, що я не знаю жодної, — сказала Аліса, дуже стурбована такою пропозицією.

— Тоді хай Вовчок! — закричали обоє. — Прокинься, Вовчок! — І вони одночасно вщипнули його з двох боків.

Вовчок повільно розплющив очі.

— Я не спав, — сказав він охриплим, кволим голосом. — Я чув кожне слово, сказане вами, хлопці.

— Розкажи нам казку! — вимагав Солоний Заєць.

— Так, будь ласка, розкажіть! — благала Аліса.

— І швиденько починай, — додав Капелюшник, — а то знову заснеш, так і не докажеш.

— Були собі три сестрички, — швиденько почав Вовчок, — і звали їх Ельзі, Лейсі та Тіллі. А жили вони на дні колодязя...

— А як же вони там жили? — запитала Аліса, яку завжди дуже цікавили питання їжі та питва.

— Вони їли патоку, — сказав Вовчок, подумавши хвилину чи дві.

— Це неможливо, розумієте, — дуже ввічливо заперечила Аліса, — вони б захворіли.

— Вони й були хворі, — промовив Вовчок, — дуже хворі.

Аліса спробувала уявити собі таке незвичайне життя, але була надто спантеличена. Отже, вона продовжувала:

— Але чому вони жили на дні колодязя?

— Чому ти не п’єш більше чаю? — звернувся Солоний Заєць до Аліси дуже серйозно.

— Я ще зовсім не пила, — відповіла Аліса ображеним голосом, — тому я не можу пити більше.

— Ти хочеш сказати, що не можеш випити менше, — відзначив Капелюшник, — випити більше, ніж нічого, дуже легко.

— Нікого не цікавить ваша думка, — обурилася Аліса.

— Хто зараз зачіпає особистості? — єхидно зауважив Капелюшник.

Аліса не знала, що відповісти на це, тому приготувала собі чай і хліб з маслом, потім обернулася до Вовчка і повторила своє запитання:

— Чому вони жили на дні колодязя?

Вовчок знову замислився на якийсь час, потім пояснив:

— Це був патоковий колодязь.

— Такого не буває! — почала була Аліса дуже сердито, але Капелюшник і Солоний Заєць зашикали на неї, а Вовчок похмуро зауважив:

— Якщо ти не вмієш бути чемною, то сама закінчуй казку.

— Ні-ні! Будь ласка, продовжуйте, — винувато сказала Аліса. — Я більше не буду перебивати вас. Можливо, десь і є один такий колодязь.

— Один, аякже! — обурено промовив Вовчок. Проте він згодився продовжувати. — І от ці три сестрички... вони вчилися ляпати, розумієте...

— Що ж вони ляпали? — запитала Аліса, зовсім забувши про свою обіцянку.

— Патоку, — пояснив Вовчок, цього разу зовсім не роздумуючи.

— Мені потрібна чиста чашка,— перебив Капелюшник. — Давайте всі попересідаємо.

При цьому він посунувся, за ним Вовчок. Солоний Заєць сів на місце Вовчка, а Аліса дуже неохоче зайняла місце Солоного Зайця. Від такої зміни виграв лише Капелюшник, а Алісі було набагато гірше, ніж раніш, бо Солоний Заєць саме перед цим перекинув у свою тарілку молочник.

Алісі не хотілося знов ображати Вовчка, тому вона почала дуже обережно:

— Але я не розумію. Як вони ляпали патоку?

— Адже можна діставати і ляпати воду з криниці? — сказав Капелюшник. — Гадаю, що так само можна діставати патоку з патокового колодязя. Чи не так, дурненька ти?

— Але ж вони були в самому колодязі, — звернулася Аліса до Вовчка, ніби не помітивши останнього зауваження.

— Ну звичайно, — промовив Вовчок, — ще й як глибоко.

Така відповідь до того приголомшила бідолашну Алісу, що вона деякий час не перебивала Вовчка.

— Вони вчилися малювати, — продовжував Вовчок, позіхаючи і протираючи очі, бо йому все дужче хотілося спати, — і вони ляпали всілякі речі, все, що починається на М...

— Чому на М? — запитала Аліса.

— А чому б і ні? — зауважив Солоний Заєць.

Аліса промовчала.

Тим часом Вовчок заплющив очі і вже зовсім засинав. Тоді Капелюшник вщипнув його, і він, пискнувши, прокинувся і повів далі:

— ...що починається на М, наприклад: мишоловку, місяць, мрію, множину... Ти знаєш, що таке множина, правда? Але тобі коли-небудь доводилося бачити, щоб малювали множину?

— А й справді, після вашого запитання... — промовила Аліса, дуже збентежена. — Я не думала...

— Тоді не треба й говорити, — сказав Капелюшник.

Від такого нахабства Алісі увірвався терпець: надзвичайно обурена, вона схопилася і пішла геть. Вовчок миттю заснув, а інші не звернули ніякої уваги на те, що вона залишила їх, хоч вона й оглянулася разів зо два, трохи сподіваючись, що вони покличуть її. Коли вона озирнулася востаннє, то побачила, що ті двоє намагалися запхнути Вовчка в чайник.

— Хай там як, я більше ніколи не піду сюди знов, — сказала Аліса, пробираючись лісом. — Зроду мені не доводилося чаювати в товаристві таких дурнів!

Говорячи це, вона помітила на одному з дерев дверцята, що вели прямо всередину дерева.

«Дивно! — подумала вона. — Але сьогодні все дивне. Що ж, можна навіть зайти сюди». І вона ввійшла в дверцята.

Вона знову опинилася в довгому залі, коло скляного столика.

— Цього разу я буду розумнішою, — сказала вона собі і почала з того, що взяла золотий ключик і відімкнула дверцята,