Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

Гаманець або життя!

— Жарко сьогодні буде, — сказав Вася, позіхаючи й потягуючись. — Чув, я завжди дивувався, як це у вас у ватяних халатах всі ходять, коли паливо таке, що здуріти можна?

Басмач вороже зиркнув на добродушного сержанта, хотів лайнутися, але промовчав і оглянув місцевість.

— Чув, а правда, що у вас там на кожному кроці гадюки? Кобри всякі, потім ці, як їх, чорт… Словом, гидота різна?

— Правда, — серйозно відповів Басмач. — Тому в нас усі й ходять у халатах. Через халат змія не вкусить. І взагалі, халат цей відлякує зміюк. Запах особливий у нього. І колір.

— Так спечешся ж, як картопля!

— Від зміїного яду швидше помреш.

Василь почухав потилицю і гмикнув.

— Да-а… Ну його в задницю, таке життя… Я б не витримав, чесно кажу. І зміюк боюся, і спеку не переношу…

Басмач про себе обізвав сержанта ідіотом і рушив до посадки. Місце для себе він уже вибрав, вони зі Стасом і Гогою сюди два дні тому приїжджали. Вмостившись у густій траві за сосною, гукнув:

— Видно мене?

— Нє-е-е! — відгукнувся Василь.

— А так? — Басмач ледь підвівся, обпершись на зігнуті в ліктях руки.

— Норма-ально!

Гога мовчки сидів у затінку машини й палив. Він знав, що високе жито сховає його надійно.

Басмач лишив автомат під деревом і підійшов до Василя.

— Звідси місцевість добре прострілюється. І цілитися зручно.

Вася кивнув.

— Ти — теж чудова мішень. У тебе я вже точно не промахнуся.

— Це ти до чого? — Від спокійного тону Басмача по тілу Василя пробігли мурашки.

— Якщо я побачу, що ти, лягавий, не наша людина… Якщо в мене будуть хоча б маленькі сумніви… Ти зрозумів, ля-га-вий?

Василь безпорадно глипнув на Гогу. Той не звертав на їхню розмову жодної уваги.

— Я бачу, ти зрозумів. Я не промахнуся, — повторив Басмач і раптом посміхнувся. Все ж таки мента налякати вдалося…

Василь приречено зітхнув, демонстративно відвернувся і розстебнув ще два гудзики на форменій сорочці.

День обіцяв бути спекотним…

— Шевель! Вони вже тут!

Мембрана трубки тремтіла від важкого дихання Олега.

— Ти не помиляєшся? — від хвилювання голос Шевеля зрадницьки здригнувся.

— Виключено! Вони, немає сумнівів!

— Скільки їх?

Шевель уявив, як Олегові очі прилипли до окулярів бінокля.

— Четверо, разом з водієм… Машина — кремова «дев’ятка», приготуйся, я продиктую номер… Тачка якраз стоїть зручно, мені в бінокль прекрасно видно…

Олег швидко продиктував номер і кинув трубку.

Шевель витер спітніле чоло і подивився на годинник.

Була половина одинадцятої.

Петруня першим помітив машину Шевеля. Він відкинув цигарку і уривчасто наказав приятелеві:

— Хутчіш заводь!

Шевель хвацько загальмував поряд з ними, вискочив з машини і тицьнув Петруні клаптик паперу, на якому квапливо, але розбірливо записав номер.

— Кремова «дев’ятка»… Це — номер… Уважні будьте… Дійте!

Стара, але досить жвава «трійка» гайнула вперед. Шевель подивився на годинник, витер об джинси спітнілі долоні, відчинив багажник своєї машини, дістав саме для цього випадку зроблений короткий буксирний тросик. Тепер треба надійно закріпити кермо «шістки», спеціальний пристрій уже готовий. Потім тросиком зчепити машини так, щоб зняти його можна було за секунду, легко й швидко.

Він розумів, що треба поспішати, але працював не похапцем, а розмірено — так більше шансів встигнути все вчасно. Закріпивши кермо і трос, Шевель зиркнув на годинник і спохмурнів. Потім видобув з багажника повну каністру і полив бензином салон «шістки», порожню каністру жбурнув на мокре заднє сидіння, ляснув дверцятами, закривши їх, і стрибнув за кермо своєї машини. Поїхали!

До роздоріжжя кілометрів з двадцять, рух був поки що не дуже жвавий, і Шевелю без проблем вдалося вирулити на шосе. Він їхав не дуже швидко, аби припнуту ззаду «шістку» не кидало в різні боки. Хоча кермо і закріплене надійно, він все одно був обережним.

Виїхавши на київську трасу, Шевель дозволив собі додати швидкості і, вигадавши момент, різко крутонув кермо вправо. З усіх боків оглушливо заскрипіли гальма. Скосивши очі на циферблат, Шевель вистрибнув з машини, залишивши ввімкненим мотор, невловимим рухом відчепив трос. Обурені водії вже поспішали до автохулігана, що перегородив собою дорогу. Шевель клацнув запальничкою. Синюватий язичок полум’я дружньо підморгнув йому.

Наступної миті цей язичок вже лизькав облите бензином сидіння «шістки».

Полум’я спалахнуло так несподівано, що всі заклякли.

Цього й прагнув Шевель. Він скочив за кермо своєї машини, газонув, з’їхав з асфальту на грунтову дорогу, розвернувся із вправністю каскадера і помчав на всіх парусах у бік міста.

Машина рвонула саме тоді, коли мужики, оговтавшись, вирішили ловити ідіота, що запалює машини прямо посеред дороги.

Київська траса була закупорена велетенською пробкою…

Хлопець за кермом кремової «дев’ятки» насвистував мелодію популярного шлягера. Чоловік середніх років, що сидів поруч з ним, викинув недопалок за вікно і почав розв’язувати вузол краватки.

— Ну й пекло сьогодні! Хоча б вітерець дмухнув, дихати нічим…

— Зараз би на річку, — мрійливо сказав один з охоронців, опецьок у білій футболці. — Чув, Бобе, давай сьогодні махнемо на пляж? Бери пару бабів — і поїхали?

— Непогана ідейка, — погодився другий охоронець. — Ми вільні сьогодні, Петровичу?

— На сьогодні нічого не плануйте, — Петрович зняв краватку і запхав її в кишеню піджака. — Завтра у вас вихідний, а сьогодні ще справи є.