Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Як ти сказав? Кікіморі? — Зацікавився Борей. — Ніколи раніше не чув.

— Це у нас вдома так називають… еее… вередливих старих баб. Придатних лише на те, щоб плітки та наклепи розносити.

— Звучно… Треба запам'ятати.

— Не ухиляйся… Що ви й справді усі так переполошилися?

— Можна подумати, сам не розумієш… — відмахнувся Борей, явно не збираючись пояснювати те, що йому здавалося очевидним.

— Не повіриш… Не розумію.

— Стривай, — задумливо почухав підборіддя. — Я якось не здогадався одразу. Адже ти не тутешній. Ну, так… Ось же безглуздя. Та й я гарний… Не міг одразу збагнути, що коли караван купецький з півдня йшов, то й охорона в нього з тих самих місць. Ти звідки родом, Степане?

— З Херсонеса… — брякнув я перше, що спало на думку. Пам'ятав, що було таке стародавнє торгове місто-порт. Здається, ще давніми еллінами збудований.

— Не чув. Далеко звідси?

— Та не близько... На березі моря стоїть.

— Море? — повторив Борей. І перепитав: — Це так називається річка, що там тече?

Як пояснити людині, що таке море?

— Не зовсім… Море набагато більше. Другого берега не видно.

— Ого! — захопився той. — Чудеса… У повінь, мабуть, сильно затоплює?

— Не без цього, — не став я заглиблюватись у деталі.

— Ну, тепер зрозуміло, чому ти в наших звичаях не розумієшся... — нарешті дійшов до потрібного висновку Борей.

— То ти поясни… Будь ласкавий… Щоб я вас ще чимось, через незнання, не здивував. І почни, мабуть, із Зориці.

— Що, — посміхнувся Борей. — Сподобалася дівка?

— Ну…

— Та гаразд. А то я не бачу... Інакше б не з неї розпитування почав.

Потім зітхнув.

— Погано з нею. Зганьбив ти її...

— Я ж пояснив.

— Мені так. І староста зрозумів. Але всьому селу рота не зашиєш. Бабам тільки привід дай — так ославлять: навіки не відмиєшся. І, що головне, навіть вигадувати нічого не треба. Була вона з тобою на сіннику вночі? Була... Ну, а далі, хоч криком кричи. Все… Порчена. Услід плювати, звичайно, не будуть. У старости нашого характер крутий. Але що в дівках назавжди залишиться, можеш не сумніватися.

— З глузду з'їхати... Отже, було б краще, якби її грабиця порвала? Так?

— Виходить, так, — знизав плечима Борей.

— Дурні у вас звичаї…

— А ви інакше живете, чи що? — трохи образився той. — Дівчата до заміжжя гуляють?

Ну, так… Має він рацію. Як християнство верх над усіма вірами взяло, так з того часу із цією цнотливістю вічні проблеми.

— І що робити?

— Що робити? — почухав підборіддя Борей. — Нічого… Адже ти одружуватися не збираєшся?

Гарне питання. Вчора увечері точно не планував. А тепер, навіть не знаю… Вини моєї в тому, що трапилося, немає, але й дівчину шкода. Врятував, називається... Стонадцять вареників тобі в пельку. А з іншого боку… Адже поки що зовсім незрозуміло, як життя обернеться? А тут в одну мить можна зі старостою поріднитися. Мабуть, не дасть зятя скривдити? Прилаштує в тепленьке та хлібне місце. Та й дівчисько мені одразу сподобалося... Ну й питається: чого ж тобі, сиротино безрідна, ще треба?

— Хто сказав? Можу й одружитися.

— Правда чи що? — недовірливо глянув Борей. — Хоча… Гм. А ти не дурного батька син, друже. І дівка гарненька. І на посаг староста не поскупиться. Тим паче, що ти весь їхній рід від ганьби порятуєш. Гм… Не жартуєш?

— Та плював я на придане. Дівчину шкода. Бо якби я, як ти радив, у хаті заночував...

— То грабиця вже її кісточки пережувала б і виплюнула, — закінчив Борей.-- Ти не дуркуй. Немає твоєї провини в тому, що сталося. І Гліб Мирославович також це розуміє. Значить, подвійно буде вдячний.

— А Зориця погодиться?

— Та хто ж її питатиме? — пирхнув Борей. — Дивні там у вас… біля моря, я бачу, порядки. Якщо ти такі запитання ставиш. Насмішив… Хотінням дівчини цікавитись. Як батько скаже, так і зробить. А комизитися почне — Гліб Мирославович їй такої березової каші всипле — місяць на животі спатиме. Ну то як? Не передумав?

— Ні… — хитнув головою. — Одружуюсь. Це ж як вмирати. Все одно колись доведеться. То чому не зараз?

Чорт! Ну, куди мене несе? Я ж і бачив «наречену» лише двічі та й то, по суті, мигцем. Хоча… Навіть у мій час багато ровесників не робили з весілля проблеми і до двадцяти років деякі знайомі дівчата навіть по кілька разів у шлюбі побувати встигли. А тут взагалі привілля... Паспортів немає, штамп про шлюб ставити нікуди. Пішов із села куди подалі, і знову неодружений. Живи, як знаєш… і як совість дозволить.

Трясця! Сам себе чуєш? Ще й весілля не зіграли, а він уже планує, як від молодої дружини за світ очі втікатиме.

— Так. Вирішено.

— Ох, друже! — хутко скочив на ноги Борей. — Як же ти мене втішив. То не гай часу. Ходімо швидше!