Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

досвіду. Пригадувала такий випадок, щоб вона не була цілковито впевнена в тому, чи пацієнт живий, а чи вже мертвий. Доволі звично казати, що хворий на порозі смерті, бо між життям та не-життям цілком реальна межа, і людина могла на якийсь час на ній затриматись. Утім, за таких обставин Рита ніколи не мала труднощів із визначенням, по який бік межі перебуває людина. Несуттєво, як далеко зайшла хвороба, або який слабкий пацієнт: до миті смерті він живий. Не могло бути жодних вагань. Ніяких проміжних станів.

Марго всіх відправила до ліжка, керуючись втішною думкою про те, що осяяння прийде ЗІ СХОДОМ СОНЦЯ. У будь-яких інших випадках Рита поділяла це переконання, але тут була інша справа. Питання, яке крутилось у неї в голові, стосувалося тіла, а тіло підкорялося законам. Знання підказували їй, що все, що вона пережила, просто не могло статися. Мертві діти не повертаються до життя. Було лише два варіанти: або дитина і тепер нежива — вона прислухалася і почула легке дихання, — або ніколи не вмирала. Рита знову перелічила ті ознаки смерті, на які звертала увагу. Шкіра воскової блідості. Відсутність дихання. Відсутність пульсу. Розширення зіниць. Вона подумки повернулася до тих хвилин у довгій кімнаті й переконалася, що перевірила все. Усі ознаки смерті були навіч. Тож хиба була не в ній. А де ж тоді?

Рита заплющила очі, щоб краще зосередитися. У неї за плечима були десятки років сестринського досвіду, але цим її знання не обмежувалися. Довгими вечорами вона штудіювала книжки з хірургії, вивчила анатомічну будову тіла, оволоділа мистецтвом приготування ліків. Завдяки її практичному досвіду ці запаси знань перетворилися на глибоке джерело розуміння. Тепер вона дозволила цьому вечірньому досвіду зайняти своє місце серед інших її знань. Рита не гналася за поясненнями і не намагалася натужно поєднати думки. Вона просто чекала, з усе більшим занепокоєнням і збудженням, поки висновок, який ще тільки формувався у глибинах її розуму, вийде на поверхню.

Законів життя та смерті — принаймні у тому вигляді, в якому Рита їх знала — було недостатньо. Життя та смерть мали більше таємниць, ніж відомо медицині.

Двері прочинилися, ваблячи її до пізнання.

І знову Рита засумувала за Богом. Вона ділилася з ним усім. Із дитинства зверталася до нього з будь-яким питанням, сумнівом, задоволенням і тріумфом. Він супроводжував її міркування і був незмінним напарником у діях. Але Господь зник. Їй самій належало в усьому розібратися.

Що ж із цим робити?

Вона прислухалася. Дихання дівчинки. Дихання чоловіка. Дихання річки.

Річка… З цього й треба починати.

Рита зашнурувала чоботи і застібнула на всі ґудзики пальто. Вона навпомацки пошукала щось у сумці — то виявилася невеличка бляшана коробочка, — поклала її до кишені й тихенько вислизнула надвір. Навколо світла ліхтаря простягалася безмежна темрява, та їй вдалося натрапити на край доріжки. Вона зійшла з неї просто у траву. Керуючись скоріш відчуттям, аніж зором, попрямувала до річкового берега. Холодне повітря проникало крізь ґудзикові петлі та петлі її шалика. Вона крокувала в оточенні теплої пари власного дихання і відчувала, як та вільгою лягає на її обличчя.

Ось на траві й човен, перевернутий дороги дриґом. Вона зняла рукавичку й обережно помацала розтрощені краї деревини; аж тут натрапила на ціле місце — туди й спрямувала світло ліхтаря.

Витягла коробочку з кишені й затиснула її в зубах, поки, незважаючи на холод, збирала у жмуток поділ спідниці й запинала його в ту ж кишеню — щоб присісти, не замочивши плаття. Перед нею виблискувала темним ріка. Вона нахилилася і простягла руку вниз, поки не відчула між пальцями її роздратоване щипання. Добре. Відкривши бляшанку, витягла звідти флакончик зі скла та металу. Навпомацки занурила його в зимну воду і почала рахувати. Потім підвелася і з усією обережністю, на яку були здатні її закляклі пальці, поклала пробірку у футляр. І, навіть не розправивши сукню, якомога швидше попрямувала до шинку.

У прочанській кімнаті вона піднесла флакончик ближче до ліхтаря, щоб роздивитися вміст, а потім витягла з сумки олівець і блокнот. Занотувала температуру води.

Небагато. Але то був тільки початок.

Вона витягла дитину з ліжка, сама сіла в крісло, а дівчинку обережно вмостила в себе на колінах. Маленька голівонька похилилась і притулилася до її грудей. «Я не спатиму сьогодні», — думала вона, вкриваючи себе та дитину ковдрами. Не тепер, після подій цієї ночі. Не у цьому кріслі.

Поки вона готувалася не спати цілу ніч, зі сверблячими очима та болючою спиною, їй пригадалася її тезка. Свята Маргарита, яка присвятила своє дівоцтво Господові і була так рішуче налаштована не виходити заміж, що прийняла біль тортур, аби не взяти шлюб. Вона вважалася покровителькою вагітних жінок і родива. Коли Рита в монастирському дитинстві прала брудні закривавлені простирадла та накривала тіла тих жінок, що померли в пологах, тішилася думкою про те, що її майбутнє — стати нареченою Господа. Їх ніколи не розлучить дитина, що вилізе з її живота. Господь покинув Риту, та її відданість дівоцтву була непохитною.

Жінка заплющила очі. Руками обвила дитину, що спала, привалившись до неї всією вагою. Рита відчувала підйом і спад її дихання та підлаштовувала під нього своє так, щоб, коли дівчинка наповнювала легені, вона видихала б; а коли дитина випускала повітря, її груди наповнювалися ним. Жінку захопило незрозуміле задоволення; в дрімоті вона намагалася розпізнати та назвати його, але не могла.

У темряві до неї повільно прийшла думка.

Якщо вона не має стосунку до цього чоловіка. Якщо ніхто на неї не претендує. Вона могла б бути моєю…

Але навіть до того, як Рита змогла спіймати цю думку, її розум заповнив безкінечний тихий голос річки. Він відштовхнув її від твердого ґрунту яви та підхопив потоком ночі, де вона, не розуміючи, що відбувається, повільно плила… плила… у темне море сну.

Утім, спали далеко не всі. Пиякам й оповідачам, щоб опинитися у своїх ліжках, треба було трохи прогулятися. Один із них, вийшовши з «Лебедя», повернув від річки й пішов навпростець дві милі через поля до стайні, де спав разом із кіньми. Він шкодував про те, що там на нього ніхто не чекає, що йому не буде кого розтовкти і вигукнути: «Не повіриш, що тільки-но сталося!» Він уявив, як розкаже коням, що бачив сьогодні ввечері, уявив їхні великі недовірливі очі. Йому подумалося, що вони відкажуть: «Та ну», А ще: «Гарний жарт. Треба запам'ятати». Але не коням хотів він розповісти