Рей Бредбері - Із праху посталі

на сході вже забарвилось і засяяло. В Будинок увірвався холодний вітер. Усі повинні були летіти на захід, щоб обігнати сонце довкола світу. Покваптесь, давайте, покваптеся!

Тімоті знову прислухався до голосу в голові і сказав: «Так, Сесі. Мені цього хотілося б. Дякую».

І Сесі допомагала йому опинятися то в одному тілі, то в іншому. Враз він відчув себе всередині стародавнього кузена, що стоїть біля дверей, кланяється і притискається губами до блідих пальців Матері, дивиться на неї зі зморшкуватого шкіряного обличчя. Потім він пішов назустріч вітру, який підхопив його і здійняв у вихорі листя над пробудженими схилами.

Наступної миті Тімоті спостерігав за порогом і прощаннями вже з іншого обличчя. Тепер він був у обличчі кузена Вільяма.

Кузен Вільям, швидкий, як дим, скакав по брудній дорозі, його червоні очі горіли, хутро було вогким від ранкової роси. Він тихо й упевнено перебирав м’якими лапами, важко дихаючи, побіг через пагорб у сторону долини, а потім раптом зірвався в польоті.

Опісля Тімоті виринув у високому, схожому на парасольку, дядьку Ейнарі, й побачив із його дико веселих очей, як він піднімає маленьке бліде тільце — Тімоті! Це ж він піднімає сам себе!

— Будь хорошим хлопчиком, Тімоті. Скоро побачимося!

Швидше за листя, туркочучи перетинчастими крилами, швидше за вовкулаку на сільській дорозі, він летів так прудко, що обриси землі розпливались, а останні зірки торохкотіли, як камінець у роті дядька Ейнара.[8] Тімоті приєднався до його польоту, однак лише на половину всього шляху.

А потім повернувся у власне тіло.

Крики та сміх стихли й розтанули. Всі обіймалися, плакали і бідкалися, що світ стає для них усе менш підходящим місцем. Був час, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятиліття.

— Не забудьте, ми зустрічаємося в Салемі в 2009 році! — вигукнув хтось.

Салем.[9] Заціпенілий розум Тімоті торкнувся цього слова. Салем, 2009 рік. І дядько Фрай, і Бабуся, і Дідусь, і Тисячу-Раз-Прабабуся у пожовклому савані. І Мати, і Батько, і Сесі, і всі інші. Але чи проживе він так довго?

З останнім затихаючим поривом вітру геть усі вони зникли — ця тьма шарфів, ця тьма крилатих створінь, ця тьма сухого листя, ця тьма шовкоподібних істот, ця тьма скиглячих, здушених звуків, ця тьма ночей і світанків, шаленства і мрій.

Мати зачинила двері.

Батько спустився в підвал.

Тімоті йшов, похнюпившись, через прикрашену крепом вітальню. Минаючи дзеркало, яким гралися на вечірці, хлопчик побачив смертельну блідість свого обличчя. Він затремтів.

— Тімоті, — сказала Мати.

Вона торкнулася його обличчя.

— Синку, — мовила вона. — Ми любимо тебе. Ми всі тебе любимо. Незалежно від того, наскільки ти відрізняєшся, незалежно від того, чи покинеш нас одного дня. — Вона поцілувала його в щоку. — І якщо, чи коли ти помреш, твій прах спочиватиме не потривожений. Ми подбаємо про це, ти будеш спочивати у мирі всю вічність, а я буду відвідувати тебе у кожен переддень Усіх святих і сховаю тебе в найбезпечнішому місці.

У коридорі відлунював скрип і гуркіт від закривання полірованих кришок.

У Будинку було тихо. Десь далеко вітер обігнув пагорб, підхопивши свій останній вантаж — маленькі темні цвірінькаючі зграйки.

Тімоті піднімався сходами нагору, сходинка за сходинкою, і гірко плакав.

Розділ 10

На захід від жовтня[10]

Четверо кузенів — Пітер, Вільям, Філіп і Джек — затрималися після Дня повернення додому, бо над Європою нависла хмара приречення, печалі й зневіри. У темному Будинку не вистачало кімнат, тому їх заткнули мало не догори ногами в сарай, який незабаром згорів.

Як і більшість членів Сім’ї, вони були незвичайними.

Сказати, що більшість із них спали цілими днями, а ночами займалися казна-чим, — це не сказати нічого.

Відмітити, що дехто з них вміє читати думки, а дехто — літати разом з блискавками та падати на землю разом із листям — це применшити їхні таланти.

Можна ще додати, як дехто з них не відбивається в дзеркалах, а інші вміють прибирати різних форм, розмірів і фактур в одному й тому ж люстрі, але так ми просто повторимо плітки, які люди мають за правду.

За мухоморовим виглядом, за поганковим мірилом ці хлопчаки скидалися на своїх дядечків, тітоньок, двоюрідних братів і сестер, бабусь і дідусів.

Вони — це майже будь-який колір, котрий ви можете наколотити протягом однієї невсипущої ночі.

Хтось із них юний, а інші були свідками, як Сфінкс уперше занурив свої кам’яні лапи у хвилі піщаного моря.

І всі четверо кохали одного дуже особливого члена Сім’ї та не могли без нього існувати.

Сесі.

Сесі. Вона — причина, справжня й головна причина, чому шалені кузени залишилися та не давали їй проходу. Адже вона сповнена всіма відчуттями всіх істоту світі, ніби гранат зернятками. Вона — це кінотеатр, театр і художня галерея всіх часів і народів.

Попросіть її вирвати вашу душу, як хворий зуб, і відправити її понад хмари, щоб охолодити запал, і ось ви вже високо в небі ширяєте в тумані.

Попросіть її схопити ту ж саму душу і поселити її в дерево, і наступного ранку у вашій зеленій чуприні співають птахи.

Попросіть перетворити вас на чистий дощ, і от ви вже кропите собою все підряд. Попросіть стати місяцем, і раптом ви вже бачите своє бліде світло, яке фарбує загублені міста внизу в колір надгробків та примар.

Сесі. Майстриня екстрагувати душу й підняти на поверхню житейську мудрість, вправна передати її тварині, рослині або мінералу; лише назвіть об’єкт на вибір.

Не дивно, що кузени затрималися.

Проти ночі, перед жахливою пожежею, вони піднялися на горище, щоб своїм диханням розворушити ложе з єгипетського піску.

— Ну, — сказала Сесі, із заплющеними очима та посмішкою на вустах. — Що б ви хотіли сьогодні?

— Мені… — почав було Пітер.

— Можливо… — сказали Вільям і Філіп.

— Не могла б ти… — продовжив Джек.

— Взяти вас із собою у місцеву лікарню для душевнохворих? — припустила Сесі, — щоб заглянути в голови звихнутих людей?

— Так!

— Згода! — сказала Сесі. — Ідіть, приляжте на свої койки в сараї. Увага! Готові?.. Полетіли!

Їхні душі вискочили, немов корок із пляшки шампанського. Полетіли, як пташечки, і яскравими голками вп’ялися у вуха божевільних.

— Ах! — скрикнули вони від захвату.

Поки їхні душі мандрували, сарай згорів.

Серед криків і метушні, біганини по воду та загальної істерики всі забули, хто в сараї і що задумали сплячі кузени й Сесі у своїм захмарнім польоті.