І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.

- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? - промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".

- Е! в вас, бачу, гітара є! - промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. - А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, - сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.

- Я колись співала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просіть сестру.

Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

- Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! починай української!

І Дашкович сміливо почав тенором "Вийди, дівчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.

- Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень "Горлиці"! От пісня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлиці" дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.

- Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, - просив Сухобрус.

І всі разом заспівали "Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?"

- Ой, не співайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пісню. - Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!

Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться, а вони всі співали "Взбранной воєводі" та "Многая літа!"

В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.

- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з'явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.

Студенти ввійшли в монастирську браму, де стрілось їм кілька перекупок з кошиками в руках. Двері в корпусі були вже одчинені. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на ліжка, змучені днем і ніччю, так багатою на притичини.

А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кімнати, приклав палець до лоба, довго думав і сказав:

- Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелізти доконче в мій садок, зайти до моєї господи несподівано й негадано в таку пізню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!

Так говорив Сухобрус під впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духів. Йому і в голову не прийшло, що діло сталося дуже просто й випадком.

- Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весілля! Ось що буде! - промовив батько весело до своїх дочок і пішов спать.

Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов і на дочок. Вони не лягли спать і пішли в садок стрічать схід сонця, їм так ясно малювалась вечірня сцена в садку!

Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великі краплі дощем падали з листя й обсипали їх білі сукні. Сонце викотилось з-за Дніпра й освітило їх зблідлі лиця й трохи червоні очі. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в голові стриміла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!

В обіди батько прийшов з магазину до господи, і за обідом розмова йшла все про студентів.

- Як же вам показались вчорашні гості? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокійний і дуже розумний панич! - говорив Сухобрус. - А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!

- Одначе він з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, - сказала Марта, - а Дашкович вже геть-то розумний, хоч і дуже гарний з лиця.

І батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь більше сподобався Воздвиженський. І Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровілим; їм обом сподобався його бас, його сміливість, хоч і дуже груба. Тільки одна другій не признавалась в тому і таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський більше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу між ними почався ще більший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було між студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович - Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.

- Тямиш ти! Ти подивись тільки на Марту! Які в неї брови, які губи! Очі, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида... Ну що в неї гарного? Все тонке, дрібне: і брівки, і носик, і зубки.

- А в твоєї Марти брови, як у молодиці, очі, як сливи.

- Коли б пак у неї брови були ще товщі, очі ще більші, то вона була б ще краща! Марта - то краса східна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нічого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! - говорив Воздвиженський.

Ніхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навіть не