Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

10

Я його донька??! Артем не його син??! Як це так? А чий він тоді син? І....виходить мій батько мене не кидав декілька років назад, він зробив це вже дуже давно?

Навіть не знаю, що відчуваю. Просто тупо дивлюсь на Антона Мироновича відмічаючи неймовірну схожість з Артемом. Як він може не бути його батьком?? Як може бути моїм? Ми не схожі. Зовсім. У мене світле волосся, блакитні очі, бліда шкіра, в нього ж все навпаки. Як так??!!!

Закриваю обличчя долонями. Я не вірю. Не вірю…

- Я вам не вірю.
- Розумію. – Відповідає з приємною посмішкою. – Але це правда. Ти моя донька. Я сам не знав, твоя мати тільки розповіла мені.

Розповіла? Тобто мама знала?! Боже. Я не можу. Це вже занадто.

- Чому ж вона мені не розповіла? – Відчай чути в моєму голосі.
- Я не знаю. Але скоро вона прийде додому і ми про все поговоримо.
- Ви ж хотіли розповісти чому з моєю мамою разом?
- До того як я дізнався про все…. Не так.
Вмощується на табуретці краще, схрещує пальці рук й говорить відстороненим голосом, ніби повністю занурився у спогади.

- Двадцять років назад ми з твоєю мамою зустрілись на роботі. Вона була юна, на випробувальному терміні, я вже працював у тому банку декілька років. Як тільки я її побачив, то зрозумів – моя. Повинна бути моєю. Спочатку твоя мати не хотіла зустрічатись, але згодом я зміг добитись її прихильності. Ми зустрічались, планували одружитись… а потім повернувся мій батько, депутат. Він вирішив, що його син не повинний зустрічатись із простою дівчиною. За допомогою погроз ми переїхали в інше місто. Там мій батько змусив мене одружитись з Анжелою. Вона була вже вагітна від когось. До речі теж донька одного із депутатів.

На хвилину завмирає замислившись. Деякий час уважно на мене дивиться, а потім продовжує.

- Я не знав, що твоя мати вагітна була, коли поїхав. Вона сама не знала. А потім, через п'ятнадцять років я переїхав сюди. Додому. А не так давно зіштовхнувся із Марією у банку. Коли я побачив її миючу підлогу гнів затопив мене, адже ця жінка…Вона не повинна виконувати цю брудну роботу. Я розповів все твоїй мамі, чому я поїхав не попрощавшись. Марія усе зрозуміла. А не так давно зізналась, що ти моя донька. І я вірю. Ти так схожа на мою мати, Ліра.

Сльози стоять в його очах, коли він переводить погляд на мене.

- Не розумію. Якщо це правда… То виходить мій батько не просто так пішов від нас. Він дізнався правду? Чи він завжди це знав, що я не його донька?
- Не знаю, Ліра. Прийде мама, запитаєш.
- І що тепер буде? – Питаю байдужим тоном.
- Буде як ти захочеш.
- А як же ваша дружина? Ви ж така зразкова пара? – Боже, Артем мене зітре у порох. Я руйную його сім'ю.
- Анжела мене ніколи не кохала, як і я її. У неї коханець. Ми тільки перед Артемом прикидались. Я люблю його як сина, цього не забереш. Але… Ти плід нашого кохання з Марією, Ліра. Ти моя донечка. – Тягне до мене свою руку, торкається волосся, але побачивши мій ошелешений від такої нахабності погляд забирає її назад.
- Тобто Артем не знає, що ви не його батько?
- Поки ні.

Важко зітхаю. Мені точно треба брати академвідпустку. Артем мене знищить. Всі його страхи збуваються.

- Коли прийде мама?
- Скоро. І ще…Чому вона не може до тебе додзвонитись?

З хвилину обдумую питання, але вирішую, що це не його справа. Тому відповідаю:

- Загубила.
- Не проблема. – Посміхається. – Сьогодні ж купимо новий.
- Ага. – Відсторонено згоджуюсь.

Цей місяць сто відсотків знущається наді мною. Ненавиджу вересні. А тепер і середу. Я не просто у шоці, я розгублена, сердита й одночасно рада. Так. Рада. Хоч і страх та образа на долю сидить у мені. У мене знову є батько. Правда головна проблема, що це батько Артема. Неважливо біологічний чи ні. Він його любить. Він його виховав. Мастив йодом перші ранки на колінах.

Вхідні двері відчиняються й заходить мама. Щаслива й усміхнена при погляді на нас з Антоном Мироновичем. Ох мамо…. Що ж ти робиш із моїм життям?

- Привіт донечко.
-  Привіт мам.
- Ви вже познайомились бачу. Я рада. – Мама бачить вираз мого обличчя і якось одразу тушується.
- Все добре Маш. – Антон підіймається до неї й цілує в ніс. Так мило та сором’язливо, що в голові з'являється думка : Яка мені різниця, що подумає чи зробить Артем, якщо моя мама щаслива?! Тим більш його мама має коханця. В них не справжня сім'я, а у нас може стати – справжня.
- Ліра, - мама ставить чайник на газ й присідає поруч зі мною – мені соромно, що ти дізнаєшся про це зараз, але твій тато… - дивиться на Антона – він хотів бути тобі батьком, він любив тебе. Просто він пішов, тому що у нього народилась його дитина і я його розумію. Він присвятив тобі майже вісімнадцять років.
- Розумію. – Перебиваю маму. – Як не дивно розумію. Але що зараз? Ми будемо жити щасливою сім'єю під одним дахом? Що далі?!
- Далі – починає Антон – я розлучусь з Анжелою, вона зможе піти до кого схоче.
- А Артем? Як з ним? І звідки ви взагалі знаєте про мої погані стосунки з ним?
Антон сміється.
- Стіни мають вуха.
- Ясно.
- Артема я не ображу. Обов'язково розповім усе. А там, як він захоче. Звісно я розумію, що жити з нами він не буде, але його квартира, машина та рахунок залишиться з ним. А чому ти так переймаєшся?
- Не важливо. Не хочу бути тією просто, ким він мене рахує.

Мені потрібно прогулятись. Занадто багато інформації на мене звалилось.

- Я піду прогуляюсь. Мені потрібно обдумати все. Але… - дивлюсь на цю закохану парочку – я рада за вас. Я не проти.

Швидко вдягнувшись виходжу надвір. Взагалі не думаю про ситуацію яка склалась. Я думками з Артемом. Мені його шкода. Справді. Його життя розлітається на уламки скла, розсипається перед очима.

Вийшовши у двір йду не маючи уявлення куди прямую. Хочеться просто йти і йти, щоб зняти важкість з душі, серця. Просто йти… Намагаюсь переконати себе, що те що відбувається не моя провина. Я на жаль, лише жертва, така ж як і Артем, його тато, моя мати. Ніхто не винен в тому, що колись дві закоханих людини розлучили обставини, а тепер зустрівшись вони знову хочуть бути разом. Це нормально.

Доходжу до дороги, якої їздять вантажні фури й просто дивлюсь на них. Вони прямують з пункту А у пункт В несучи свої думки, мрії, надії, очікування у головах водіїв. Вони не знають, що десь поряд чиєсь життя тікає, як вода крізь долоні, витікаючи на землю падаючи важкими краплями донизу немов дощ. Їм все одно. Вони просто мчать уперед.

- Ліра. – Знайомий музичний голос лунає зовсім поряд . Здивовано обертаюсь на звук й дивлюсь на Артема. Ну навіщо? Навіщо прийшов? Знайшов мене? Для чого? Ніби мені мало сьогоднішнього дня, новин, які зводять з розуму.
- Привіт. – Кажу до нього.

Артем підходить до мене запхавши руки у кишені джинсів. Волосся виблискує на сонці, а зелені очі пронизують торкаючись струн душі. Встає поряд й з цікавістю дивиться на вантажівки, що  гримають важким металом.

- Довго тут стоїш? – Питає.
- Ні. – Дивлюсь на його профіль. – Якщо чесно не знаю.
- Тримай. – Протягує мені телефон. – Це твоє.
- Дякую. – Забираю з рук не знаючи, що ще відповісти.

Стоїмо у тиші, якщо шум дороги можна назвати тишею. Артем підходить ближче торкаючись ліктем моєї руки. Тепло його тіла проникає в моє зігріваючи.

- Я маю тобі дещо сказати. – Говоримо в один голос обернувшись один до одного обличчям. Сміємось. Також в унісон.
- Я перший.
- Добре.

Дивиться в очі, уважно, сп'яніло…Нахиляється ближче, торкається своїм кінчиком носа мого, посміхається, а потім робить те чого я ніяк не могла очікувати. Торкається своїми вустами моїх. Ніжно, обережно ніби питаючи дозволу. Не зустрівши ніякого опору, торкається язиком губ проникаючи всередину. Повільно обводить мій язик своїм, ніби сам боїться того, що робить. Притискає руками ближче до свого тіла, долонями торкається спини погладжуючи оголені ділянки тіла. Ніби струмом б`є. Не стримуючись обіймаю його за шию притягаючи ближче до себе. Тремчу поки пестить мої вуста. Ноги підкошуються не маючи можливості стояти на місці, тримати тіло. Думки немов у тумані плавають десь далеко. Я просто насолоджуюсь його ароматом, близькістю, поцілунком. Навіть не думала, що виявляється мріяла про нього весь цей час.

- Пробач. – Шепоче. Перемикаючись на шию, спускаючись нижче.
- Це ти пробач. – Відштовхую Артема, роблю крок назад. – Скоро ти мене зненавидиш ще більше. Пробач. – Сльози починають текти, капаючи на землю під ногами. – Пробач Артем.
Обернувшись тікаю від нього. Тікаю, не дивлячись куди біжу. Не важливо. Це все не важливо. Навіщо він поцілував мене? Через сльози все немов розмите перед очима. Я погана людина. Погана. Так не можна. Пробач Артем. Думаю це був наш перший й останній поцілунок. Це була остання хвилина, коли ти ще не рахував мене, мою сім'ю корисливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно