Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Я ж крук, хіба ні? Один із небагатьох птахів, здатних говорити. І от люди щоразу, як мене бачать, кажуть «а ну скажи щось, накаркай нам»... Якби ж вони мені щоразу ще й пенні давали, коли про таке просять, я би...

— ПИСК!

— Та зажди, зараз, — крук розпушив пір’я. — Оце створіння — це в нас Смерть Щурів. Помітила косу й мантію, так? Смерть Щурів. Велике цабе в щурячому світі.

Смерть Щурів вклонився.

— Зазвичай нишпорить попід клунями й усюди, де люди лишають мисочки з висівками й стрихніном. Він у нас дуже відповідальний.

— ПИСК.

— Ясно. А від мене воно, тобто він, чого хоче? Я ж не щур, — завважила Сюзен.

— Слушне зауваження, — визнав крук. — Слухай, я не просив про все це. Спав собі на своєму черепі, і от уже мене хапають за ногу й волочать кудись. Адже я, будучи круком, цілком природно беру участь в окультних...

— Даруй, — сказала Сюзен, — та мені здається, що все це один із тих снів, тому я би хотіла дещо з’ясувати. Ти сказав, що спав собі «на своєму» черепі?

— О, ні, не на своєму власному, — уточнив крук. — На чиємусь.

— На чиєму?

Крук божевільно закотив очі. Йому ніяк не вдавалося так влаштуватись, щоби вони дивилися в один бік. Сюзен стрималася від того, щоби рухатися за ними слідом.

— Звідки мені знати? На них імен не пишуть. Просто череп. Слухай... Я працюю на цього чарівника, так? Там, у місті. Сиджу на черепі цілими днями й каркаю на людей...

— Нащо?

— Бо крук, який сидить на черепі й каркає на відвідувачів — важливий складник чарівничого антуражу, як-от величезні опливлі свічки й старе крокодиляче опудало, що звисає зі стелі. Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось. Так от, у пристойного чарівника може й не бути тих усіх посудин із зеленими рідинами, що побулькують собі в кутку, а от без крука, який сидить на черепі й кряче...

— ПИСК!

— Слухай, тобі краще про все це поговорити з людьми, — сказав крук утомлено. Одне його око знов зосередилося на Сюзен. — Оцей-от тебе в подробиці не посвячуватиме. Щури не розводяться на філософські теми, коли помирають. Так чи інак, а я тут єдиний його знайомий, який володіє мовою...

— Люди володіють мовою, — перебила Сюзен.

— Ох, звісно, — сказав крук, — та з людьми головна заковика, я би сказав навіть, що головна їхня відмінність полягає в тому, що їм не притаманно прокидатися посеред ночі від писку щурячого скелета, якому закортіло знайти собі перекладача. Крім того, для людей він невидимий.

— Для мене видимий.

— Он як. Гадаю, отут ми й додлубалися до м’якоті, розкусили горішок, дійшли, словом, до суті, так би мовити.

— Слухай, — сказала Сюзен. — Я хочу, щоби ти знав, що я в усе це ніскілечки не вірю. Я не вірю в Смерть Щурів у мантії з косою.

— Він просто перед тобою стоїть.

— Це не привід у нього вірити.

— Бачу, ти справді здобула неабияку освіту, — в’їдливо завважив крук.

Сюзен пильно дивилася вниз на Смерть Щурів. Глибоко в його очицях палахкотіли сині вогники.

— ПИСК.

— Штука в тому, — сказав крук, — що він знову зник.

— Хто?

— Твій... дід.

— Дід Лежек? Як він міг знову зникнути? Він же помер!

— Твій... е-е-е... інший дід?..

— У мене не...

Десь із дна її пам’яті почали важко, мов із болота, виборсуватися спогади. Щось про коня... і про кімнату, де все шепотіло. І ще там, здається, була ванна. І пшеничні поля мали до цього якийсь стосунок.

— Ось що буває, коли люди відряджають дітей здобувати освіту, — сказав крук, — замість того, щоби з ними говорити.

— Я вважала, що мій інший дідусь теж... помер, — промовила Сюзен.

— ПИСК.

— Щур каже, що ти мусиш піти з ним. Це дуже важливо.

Сюзен уявила, як над нею тяжіє постать войовничо налаштованої, мов валькірія, панни Дупс. Яка дурість.

— Ох, ні. Зараз уже, мабуть, по півночі. А в мене завтра іспит із географії.

Крук здивовано роззявив дзьоба.

— Вухам своїм не вірю.

— Ти справді вважаєш, що я слухатимуся якогось... кістлявого щура й говіркого крука? Я пішла.

— Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.

— Але в мене часу немає, — простогнала Сюзен.

— Ах часу. Час — це всього лише звичка. Час не такий уже й важливий чинник для тебе.

— Чому?

— Доведеться самій дізнатися, ну ж бо.

— ПИСК.

Крук збуджено підстрибував на місці:

— Можна, я скажу? Можна, я скажу? — пропищав він і, закотивши очі, знову витріщився на Сюзен. — Твій дід... та-да-да-ДА... Смер...

— ПИСК!

— Колись вона мусить дізнатися, — завважив крук.

— Смердить? Мій дід смердить? — спитала Сюзен. — Ви мене сюди посеред ночі витягли, щоби поговорити про неприємні подробиці старіння?

— Я не збирався казати, що він смердить, я хотів сказати, що твій дід... та-да-да-ДА... С...

— ПИСК!

— Ну гаразд, роби як знаєш!

Сюзен відступила назад, доки її двоє сперечалися. А тоді підхопила подоли халата й сорочки й рвонула навпереріз через вогкий газон. Вікно було досі відчинене. Вона ступила на підвіконня першого поверху, спромоглася вчепитися за карниз, підтягнутися й залізти у вікно своєї спальні. Там вляглася на ліжко й накрилася ковдрою з головою...

За якийсь час вона зрозуміла, що така поведінка не личить розумній людині. Але голови з-під ковдри все одно не висунула.

Їй снилися коні, карети й годинник без стрілок.

— Гадаєш, ми могли краще впоратися?

— ПИСК?

— «Та-да-да-ДА».

— ПИСК?

— Як ти хотів? «Твій дід — Смерть?» Отак просто? А як же урочистість моменту? Люди полюбляють драму.

— ПИСК, — завважив Смерть Щурів.

— У щурів усе інакше.

— ПИСК.

— Я так розумію, час закруглятися, — сказав крук. — Ми, круки, не нічні птахи, щоб ти знав, — він почухав дзьоба ногою. — А ти тільки