Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..
Збентежений несподіваною увагою до своєї скромної персони, сторож зробив пару кроків вперед і завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, він щосили намагався второпати, звідки Єрохін дізнався про його нагороди ще царських часів та про стеження за бандою Струка.
– Та я… Я ж давно про це не розказував нікому. Міг і підзабути щось, бо стільки часу відтоді минуло… І стільки всього сталося… – промимрив Завада нарешті. Але до уваги ця відмовка не була взята.
– Нічого, Мокію Кононовичу, нічого. Ви собі розповідайте, а ми вас у разі потреби виправимо, – пообіцяв вчитель історії, кивнувши погляд в бік решти викладачів, які продовжували перезиратися між собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упіймав я тебе? Ти підловив мене на маленькій нестиковочці про час утворення УПА. Але тепер ми всі разом, всім дитбудинком перевіримо, скільки нестиковок буде в твоїй оповідці! Гадав, що я не знайомий з твоєю особовою справою? Чи не припускав навіть, що на тебе особова справа заведена… А що інакше бути не може, бо ми виховуємо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»
Але, попри подібні думки, Єрохін широко посміхнувся сторожу, який брів до невеличкої сцени, немов міфічний Христос на свою міфічну Голгофу.
Інститут ДІПРОмісто, Київ, жовтень 1954 року
– Добридень, Йосипе Юлійовичу! Дозвольте зайти?
– Анатолію! Звісно, заходьте. Якими це вітрами вас занесло до нас?
– Вітрами, що віють зі спорудження метрополітену.
– Ага! А де ви працюєте, власне?
– В інституті «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуванні станції «Дніпро». Нашому інституту з вашим треба було узгодити деякі речі – і от я у вашому «ДІПРОмісті»!..
– А-а-а, он воно що… Ну, тоді все зрозуміло.
– Як ваше життя, Йосипе Юлійовичу? Чим нині займаєтеся?
– Життя?.. Все добре настільки, наскільки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…
Каракіс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.
– А загалом працюю над прив’язкою до конкретної місцевості чергового типового проекту чергової типової школи.
– Ви здатні на більше. На значно більше, Йосипе Юлійовичу. З вашим досвідом проектування!..
Каракіс лише бровами смикнув і мовив філософськи:
– Знаєте, Анатолію… Усі ми здатні на значно більше, тільки от на що саме, стає зрозумілим іноді навіть занадто пізно.
– Це загальні слова, Йосипе Юлійовичу! Але ж ви мій вчитель в архітектурі, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополітен…
– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допоміг з проектуванням станцій «Університет» і «Політехнічний інститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.
– «Політехнічний інститут»11?! Таким чином, на «Вокзальній» київське метро на правому березі не завершиться? Я гадав, що далі буде міст на лівий берег, що колію потягнуть на Дарницю…
– Звісно, що ні. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть і до другої, і до третьої черги.
– А вас, Йосипе Юлійовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…
– Анатолію, облиште.
– Чому?
– Насамперед тому, що офіційно я на той час сидів без роботи. Мене ж «вичистили» як українського буржуазного націоналіста і «безрідного космополіта», не забувайте. Тому якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги…
Каракіс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посміхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги, то це аж ніяк не означає, що про їхній вчинок варто кричати на кожному кроці. Аж надто недалеко в історичному плані ми відійшли від тих часів».
– Усе одно шкода, що ваше ім’я не впишуть в історію київського метро.
– Ну-у-у… Ім’я – то діло таке. Для мене значно суттєвішим є те, що я не беру участі в цій штурмівщині.
– В якій?..
– Гадаєте, я нічого не бачу? – перервав колишнього учня Каракіс. – Усе у нас робиться поспіхом, нахрапом. Бо всі роботи – ніякі не роботи зовсім, а «великі звершення»! А всі «великі звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до чергової річниці Жовтневої революції, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо є визначена заздалегідь урочиста дата – починається штурмівщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такі відповідальні підземні споруди, як метрополітен… Перепрошую, це не моє. Облиште.
– Йосипе Юлійовичу, але ж хіба ви не хочете, щоб у Києві нарешті хтось та й зібрався метро відкрити?..
– Між іншим, Анатолію… Тільки між нами кажучи – між нами!.. Еге ж?
– Само собою, Йосипе Юлійовичу, само собою!
– Отож спорудити в Києві метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звісно, в ті часи мене тут і близько не було… Але пропозицію на той проект я в архіві бачив, і знаєте… вона таки вражає!..
– Отже, в цьому плані Київ міг би навіть Москву обігнати?
– Міг би, як це вже сталося з електричним трамваєм12. А тепер навпаки наздоганяє. А це обертається штурмівщиною. І не тільки тут…
Каракіс на деякий час замислився, а потім продовжив, стишивши голос:
– Як ви знаєте, Анатолію… А тепер про це знають усі кияни, які хоч би наскількись піднімають голову й дивляться на те, що відбувається довкола них… Отже, як ви знаєте, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху підсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмівщини не обходиться, от що зле! Бо штурмівщина – це неодмінні порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Він же, мерзотник такий, столичний виконком очолює, він же мусить розуміти всю міру відповідальності!..
Деякий час помовчали, далі знов заговорив Каракіс:
– Мабуть, я таки сходжу до міськвиконкому. Але брати участь у всіх цих ударних проектах, в усій цій штурмівщині?! Ні-ні, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмівщина, однак об’єкт сам по собі простіший: проекти типові, мною розроблені, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретної місцевості… Це значно простіше, і на це я згоден піти. – Він знов мотнув головою в бік кульмана і додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
