Андоніс Георгіу - Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу

ЖІНКА: Місяченько милий мій, шлях освітлюй мій сумний, шлях освітлюй... мій... місяченько...[10]

пум пурум пум пум, па пара па па

пара па

мамусю, ні, я більше не хочу, я хочу бігти гуляти, годі

місяченько милий мій, місяченько

(кричить) Мамо!

Маа-моо! Маа-моо!

(немов декламує вірші у школі) хоч і вимовляти/ всі звуки я не можу/ буду намагатись/ страх свій переможу/ якщо знатиму, що любиш ти мене[11]

ти така гарненька/ страх яка гарненька/ любитиму тебе завжди/ про тебе дбатиму завжди/ самою ніколи не залишу/ ніколи

(змінює тон, повертається до розмови з молодиком)

ЖІНКА (копіює голос молодика): Про що це ви? Не бувати такому, ні!

(своїм голосом): Ви просто не розумієте...

(голосом молодика): Ні, не розумію... але якщо йдеться про те, що я думаю... то...

(своїм голосом, звертається до молодика): Та це ж безумство, ну, скажіть, скажіть, я і так знаю, але узагальнюю, не лякайтеся, просто я іноді думаю, що... чому б і ні? скажіть, чому б ні, це теж право, право, хоча не складно... я казала Вам, що інстинкт самозбереження такий сильний? Найсильніший, як кажуть, але я вважаю, існує також і гідність, і... (різко) Ще чаю?

МОЛОДИК: Ні, ні, я вже йду (поривається піти).

ЖІНКА (наче не чуючи, продовжує зі змовницькими інтонаціями): Але для цього потрібна сила, багато сили, я тут подумала собі... ну... бачите, я більше не можу чекати, доки пам’ятаю, маю це зробити, потім уже не пам’ятатиму, розумієте? геть нічого не пам’ятатиму і... але зараз я все приготувала...

МОЛОДИК (перелякано): Та що ви таке кажете? Не годиться... Це вже, знаєте... Я ліпше піду...

ЖІНКА: Та не лякайтеся ви так, я ж просто висловила свою думку, однак іноді сиджу тут і розмірковую, що, певно, треба наважитися це зробити, не зараз, але колись, інакше тут на самоті... не знаю, скільки міг би витримати хтось, але це має статися, і статися незабаром, певно, через деякий час я вже не зможу сама, усе через цю хворобу,

(залишає його, дивиться довкола, шукає щось) десь я про таке прочитала, я зберігала вирізку, але де ти її зараз знайдеш, не пам’ятаю, «на порозі епідемії», так там було написано, «...лік хворих піде на мільйони через кілька десятиліть»,

хвороба, хвороба нашої доби, (так наче довіряє йому якусь страшну таємницю) забуваю геть усе і не маю сил це терпіти, це так жахливо — забувати, хіба ні?

МОЛОДИК (схвильовано, пом’якшуючи голос): Ну, тобто, можливо, звідки мені знати, ліпше я собі піду.

ЖІНКА: Ні, ми ж просто розмовляємо, нічого в цьому жахливого немає. Жахливо те, що... але хіба тобі відомо про таке? Мій розум згасає, усе зникає, спогади, усе, я могла б жити лише з ними, й далі правили б мені за компанію, а хто ще? але — ні, навіть цього нема, суцільний білий туман, мов вуаль, окутує мене, я намагаюся роздивитися, що біля мене, що тут, що там...

(благально) Ні, не йдіть, я не божевільна, заждіть хоч хвилинку, лишайтеся на чай, чи я швиденько щось приготую, хочете?

(у молодика з’являється вираз згоди на обличчі, він майже із жалістю дивиться на неї)

та не дивіться так на мене заради Бога, я не божевільна, просто (переходить на крик) кажу вам — мені лячно... боюся, (її голос слабшає) що коли все почне стиратися з пам’яті... якщо я все забуду, з чим лишатимусь наодинці? не можна забувати, чуєш, не можна забути все, і те, що біля нас, і те, що глибоко в нас, прекрасні миті нашого життя...

(пауза, говорить спокійніше, з паузами, її мова уривчаста)

тож... чому б мені не зникнути самій, доки я не почала...

та понад усе я боюся, що коли почну забувати, то забуду...

забуду те, що я забуваю...

і коли ступлю в цю білу непроглядну ніч

(я так це уявляю)

тоді вже —

кінець!

(іде зі сцени, говорячи щось незв’язне) що зі мною стане, коли я забуду, що забуваю, забуду зовсім те, що забуваю, коли забуду... (пауза, останні слова лунають уже за сценою) Хворий утрачає здатність обслуговувати себе сам. Він втрачає здатність говорити, не розуміє, коли до нього звертаються, нічого не пам’ятає. Потребує цілодобового догляду... Хто? Я!?

МОЛОДИК (лишившись на самоті): Та що ви таке кажете? не годиться, так я їй сказав, де таке бачено, ні, за жодних обставин, та хіба ви не розумієте — вона мені, я зараз вам поясню, ні, кажу їй, це вже, знаєте... безумство, відповідає мені, нечувано, кажу їй, говорити про такі речі, це неможливо, а вона як розлютиться, сил моїх нема (мені), де тобі знати про таке, забуваю і сил немає це терпіти, забуваю... і, кажучи це, почала збирати й тицяти мені ті клапті, вирізки з газет, розумієте тепер? каже, я почала забувати, знаєте як це? що це означає? я забуваю своє життя, і оскільки забуваю його, то, виходить, так, наче мене ніколи не існувало, але тоді що залишиться? а оце (показує папірці)? Їх можна забути, хай так, але жах — ні! Це — наш обов’язок, ви ж знаєте? Я не можу його забути, нізащо! Бо тоді одне й те саме... Хоча б обов’язок нам залишається! Не забувати! Вигукувала це і так боляче стисла мені руку, я вже готовий був звідти чкурнути щодуху, перелякався... (пауза) ти знаєш, що таке забувати, кричала вона мені, знаєш як це?

(бере вирізку, читає)

...у наш час одна дитина з шести працює в нелюдських умовах. Щотри секунди у світі одна дитина помирає від недоїдання.

(зупиняється, бере інший клапоть, а тоді — інший, а за ним — іще)

Мільйони дітей примушують займатися проституцією, зніматися в порнографії. Вони стають жертвами торгівлі живим товаром.

До примусової роботи залучено 145,7 млн осіб, 1,8 млн — до проституції та порнографії, 1,2 — стають жертвами торгівлі людьми, 600 тис. беруть участь в кримінальній діяльності, 300 тис. є учасниками збройних конфліктів...

Жертвами здебільшого стають дівчата, які приїжджають до Великої Британії з не надто розвинутих країн задля того, щоб поповнити лави секс-працівниць чи хатніх доглядальниць. Часто проти неповнолітніх застосовують насильство як засіб примусу або впокорювання. Діти стають жертвами групових зґвалтувань, побиття, найчастішим різновидом покарань є припалювання їхнього тіла цигарками.

не маю сил забувати, казала вона мені... не маю сил забувати, оберталась і дивилася мені у...

(пауза)

(різко) здається, вона так схожа на ту, наче і є нею...

...тому, певно, я й відчув, що знаю її, ці