Янссон Туве - Комета прилітає, Янссон Туве

Але це мене не стосується! Зрештою, ти не встигнеш туди добратися…

І Домовичок з розчухраною чуприною покотив далі.

На якусь хвилю друзі завмерли, безпорадно переглядаючись.

– Валізка! – сказав урешті Нюхмумрик. – Торби і пакунки! У таку спеку! Ходімо!

Віддалік вони бачили сотні гатіфнатів, які брели на схід. Усе морське дно, доки сягало око, шумувало біженцями. Дрібна живність та повзики, мишачі родини й тролі-моховички, лісові звірята – усі втікали з Долини Мумі-тролів. Одні йшли пішки, інші, більш налякані, бігли стрімголов, а великі родини пхали тачки чи тягнули навіть вози, дехто й свій будиночок прихопив. Усі нажахано позирали на небо, мимохідь кидаючи коротке "привіт!".

– Дивно! – сумно мовив Мумі-троль. – Я знаю багатьох із них! Ми так давно не бачилися!.. А вони й словом не хочуть перекинутися, хоч є багато чого розповісти…

– Бо налякані! – пояснив Нюхмумрик.

– Дурниці! – відмахнувся Мумі-троль. – Удома все рідне! Чого там боятися?

– Очевидно, ми страшенно хоробрі! – вигукнув Чмих, вимахуючи своїм кинджалом, аж заблискотіло коштовне каміння на держалні.

– Не такі вже ми й хоробрі, – задумливо мовив Мумі-троль. – Просто звикли до цієї комети. Вона майже наша знайома. Ми першими довідалися про неї, бачили, як вона росте і стає усе більшою… Уявляєте, яка вона самотня…

– І, напевно, почувається іще самотнішою, знаючи, що всі її бояться! – докинув Чмих.

Хропся вклала долоньку в долоню Мумі-тролеві.

– Якщо ти не боїшся, – мовила вона, – то й я не боятимуся.

Нарешті друзі дісталися протилежного берега моря. Вони повідкидали свої ходулі, качалися у піску, бігали лісом, галасували й сміялися, хапаючи одне одного в обійми.

– Ми майже вдома! – радів Мумі-троль. – Поквапмося! Скоріше! Мама й Тато чекають нас на ґанку!

Але додому було набагато далі, ніж вони собі думали.

У лісі їм зустрівся ще один гемуль, який сердито буркотів сам до себе, тримаючи на колінах альбом з марками.

– Розгардіяш і суєта, – бубонів він, – лемент і паніка, і ніхто не може мені пояснити, що відбувається.

– Доброго дня! – привітався Мумі-троль. – Чи не родич тобі Гемуль, який захоплюється нічними метеликами?

– Двоюрідний брат по батьківській лінії, – буркнув Гемуль, ледь приховуючи свою неприязнь. – Справжній осел! Ми більше не родичі! Я анулював наше знайомство!

– Чому? – здивувався Чмих.

– Бо він має надто односторонні захоплення. Для нього нічого не існує навкруги, лише комахи, комахи й ще раз комахи… Може настати кінець світу, а він навіть не помітить!

– Але ж саме це й відбувається! – озвався Хропусь. – Аби бути точнішим, кінець світу настане завтра о восьмій годині сорок дві хвилини…

– Що?! – скрикнув Гемуль. – Отже, знову цілковитий розгардіяш! Я увесь тиждень впорядковував свої марки, не оминув увагою жодного водяного знака, і що тепер? Забрали мій стіл! Вихопили з-під мене стілець! Замкнули хатину! І ось я сиджу тут зі своїми марками, покинутий напризволяще, і ніхто не пояснить мені, в чому справа!

– Шановний Гемулю! – виразно й дуже поволі заговорив до нього Нюхмумрик. – Справа в тому, що завтра прилетить комета і зіткнеться з Землею.

– Зіткнеться… – повторив Гемуль. – Це має щось спільного з колекціонуванням марок?

– Аж ніяк. Комета – збожеволіла зірка з вогненним хвостом. І коли вона прилетить сюди, від твоїх марок нічого не зостанеться!

– Ото нещастя! – скрикнув Гемуль, підбираючи подоли своїх спідниць. (Гемулі завжди носять спідниці. Чому – ніхто не знає. Напевно, їм ніколи не спадало на думку, що можна одягнути штани). – Що ж мені тепер робити?

– Можеш приєднатися до нас, – запропонувала Хропся. – Заховаєшся разом з марками у нашій чудовій печері.

– У моїй чудовій печері, – огризнувся Чмих.

Отак Гемуль помандрував укупі з усіма до Долини Мумі-тролів. Його товариство було досить обтяжливим, але що вдієш. Одного разу їм довелося повертатися на багато кілометрів назад у пошуках загубленої цінної марки, двічі він затівав сварку з Хропусем, але про що, вони й самі не знали (щоправда, обидва стверджували, начебто вели палку дискусію, але то, без сумніву, була сварка).

Чмих брів осібно і незвично німував. Він думав про кошеня. Чи не забувала Мама Мумі-троля ставити для нього на ґанку молочко? Ану ж кошеня не зрозуміє, що любити йому слід Чмиха, і полюбить натомість Маму Мумі-троля? Ластитиметься воно до його ніг чи байдуже почалапає геть, задерши догори хвостика? Тих кошенят важко збагнути… Надійніше нікому про нього не признаватися, обмежитися лише натяком, що у тебе хтось є, хто тебе дуже любить. Чмих неймовірно пишався, що за всю подорож ані разу не зрадив таємниці про кошеня.

– Чуєте? – раптом спинився Нюхмумрик і вийняв люльку з рота. – Здіймається вітер…

Усі теж зупинилися й прислухалися. Далеко в лісі чулося завивання, яке раптом перейшло у пронизливий свист. Однак дерева навіть не ворухнулися.

– Погляньте! – зарепетував Хропусь.

Високо над верхівками дерев нависала величезна хмара, яка то підіймалася, то опускалася, затьмарюючи червоне небо. Раптом вона впала у лісову гущавину. То були коники-стрибунці, мільйони велетенських зелених коників-стрибунців, які заходилися пожирати ліс. Вони мололи щелепами, аж тріщало все навкруги, перемелювали одне дерево за іншим, гризли, рвали, шматували, роїлися, стрибали і повзали…

Хропся видерлася на камінь і верещала не своїм голосом.

– Не кричи! – намагався заспокоїти її братчик. – Це лише коники-стрибунці. Ти ж бачила вже такого, він грав на скрипці на балу.

– Але ж від них тут роїться! – скрикнула Хропся. – Коники-стрибунці не рояться! Це неприродно для них!

– Сподіваюся, марок вони не їдять? – з острахом запитав Гемуль, притискаючи до себе альбом з марками.

– Чудовий ліс! – мало не плакав Мумі-троль. – На що він тепер схожий!

Дерева перетворилися на голі, обдерті від кори цурпалки, а під ними чорніла знищена земля. Квітка за вушком Хропсі залишилася єдиною живою рослинкою. Так само зненацька, як і з’явилася, хмара голодних коників-стрибунців здійнялася в повітря і зникла в західному напрямку. Ліс знову огорнуло тишею. Хропусь щось занотовував у своєму зошиті. "Катастрофа номер один, – писав він. – Чи знаєте ви, що поява комети завжди призводить до катастроф?"

– Що таке "катастрофа"? – запитав Чмих.

– Нашестя коників-стрибунців, чума, землетруси, – пояснив Хропусь. – А ще цунамі, циклони і таке інше…

– Галас і лемент, одним словом, – пробурмотів Гемуль. – Ані хвилини спокою…

Друзі побрели далі сплюндрованим лісом.

– Тільки б вони не зжерли садок біля хати, – благав подумки Мумі-троль. – Мама помре з розпачу. А татова плантація тютюну… Любий Нюхмумрику, заграй щось, – попрохав він. – Хай навіть щось сумне…

– Моя гармонія зіпсувалася, – мовив Нюхмумрик. – Лише кілька тонів можна видобути з неї.

– То заграй те, що залишилося, – не відступався Мумі-троль.

І тоді Нюхмумрик заграв пісеньку "Вілері валена":

Віл… вал…

Ніч… тем…

… година –

Ти сама…

Зму…

… дому нема…

– Жахливо… – зауважив Гемуль.

Ледь переставляючи змучені ніжки, друзі мандрували далі. Надвечір знявся вітер. Спершу це був звичайний різкий вітер, та згодом він набрав сили і сягав уже п’яти-шести балів. Невдовзі сила вітру досягла семи балів, а тоді почався ураган, який застав подорожніх посеред великої трясовини.

– Катастрофа номер два! – вигукнув Хропусь і помахав своїм зошитом. – Циклон!

Порив вітру вихопив у нього з лапок і поніс угору зошита з усіма інструкціями та порадами, як поводитися, щоб порятуватися від комети.

– Нас занесе ураганом просто додому! – зрадів Мумі-троль. – Яке щастя, що він дме у потрібному напрямку!

Буря, завиваючи, гнала їх через болото. Вітер намагався зірвати капелюха з голови Нюхмумрика, відривав від землі Чмиха і заніс у піднебесся медаль Мумі-троля.

– Я боюся! – хлипала Хропся. – Тримай мене за лапку…

Мумі-троль і на мить не відпускав її лапку. "Якби у мене була велика повітряна куля, – думав він, – ми полетіли б додому, просто в обійми Мами і Тата…"

У цю мить заволав Гемуль, та так, що де там з ним змагатися навіть протитуманній пароплавній сирені. Ураган вихопив у нього альбом з марками, і той полетів у світи з усіма раритетами, серіями та водяними штемпелями, тріпочучи, немов птаха, й зникаючи у високості… Гемуль кинувся навздогін. Його спідниці надулися вітром, лопотіли й ляскотіли… Гемуля, схожого на величезного паперового змія, теж, напевно, занесло би бозна-куди, якби він не зачепився за кущ. Отам він сидів, натягнувши свою хламиду на голову й оплакуючи втрату.

За якусь мить Гемуль відчув, як хтось шарпає його за руку.

– Не чіпайте мене, – проскімлив він. – Я втратив свій альбом з марками!

– Знаю, – мовив Мумі-троль. – Мені дуже шкода. Але, на жаль, ми мусимо позичити твою сукню. Зробимо з неї повітряну кулю. Нас чекають удома! А комета вже зовсім близько! Зніми, будь ласка, свої спідниці…

– Дайте мені спокій! – істерично заверещав Гемуль. – Ні слова про комети! Ненавиджу комети!

Ураган тим часом сягнув уже десяти балів.

Від горизонту сунула чорна спіраль смерчу. Все ближче і ближче…

– Знімай хламиду! – закричав Нюхмумрик.

Ніхто не чув, що саме відповів Гемуль, але ніхто, правду кажучи, й не прислухався, бо сказав він напевно щось дуже мерзотне. Не гаючи часу, друзі роздягнули Гемуля, знявши сукенку йому через голову. То була дуже велика, оздоблена торочками й воланами сукня, яку Гемуль успадкував від своєї тітки. Достатньо було стягнути комірець та позв’язувати рукави – і чудова повітряна куля готова!

Чорна хмара смерчу була вже зовсім поруч.

– Міцно тримайтеся за поділ! – скомандував Нюхмумрик. – Зараз полетимо вслід за твоїми марками!

Усі вхопилися за торочки Гемулевої хламиди, ураган підняв їх у повітря саме за мить до того, як на трясовину прикотився смерч і погнався за ними навздогін. Земна твердь зникла з-під ніг, усе навколо потемніло. І полетіли вони далеко-далеко на захід, назустріч сутінками та ночі.

Незадовго до півночі циклон охляв. Повітряна куля поволі опустилася в ліс і зависла на високому дереві. Усі мовчали, приходячи до тями; сиділи, скоцюрбившись, на гілках, вдивлялися у червону пітьму лісу і наслухали, як віддаляється циклон – усе далі й далі… Під кінець до них долинав лише слабкий посвист, а потім усе стихло.