Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Від того погляду мені стало легше на серці: нічого тривожитися, коли поруч такий чоловік. Видихнув із себе повітря і знову напився.

— Чудний сон приснився, — сказав Роні. — Аж досі голова крутиться.

— Сон — це діло пусте, — розважно сказав Іван. — Чоловік непокоїться, то уві сні той неспокій його і з'їда… Чвиркнув під ноги і спокійно змахнув пужалном.

— А вам, пане Роно, сни не сняться? — спитав я.

— Навіщо їм снитися, — буркнув Рона. — Чи ж вони мені тра?..

Ми під'їжджали до якогось міста.

— Чи не Могилів це часом? — спитав я.

— Таки Могилів, — мовив Рона. — Дав бог: спокійно відбули ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:

— Дощу давно не було…

РОЗДІЛ XVII,

у якому Турчиновський оповідає про свої пригоди в Могилеві

Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто, дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет, особливе хвилювання — здається мені, що народився на світ знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й будинки, і люди довкола інакші — обличчя, строї й голоси; я сам поступово змінююся й інакшаю; в такі хвилі байдуже мені, чи сонце надворі, чи дощ, — освітлююся зсередини відчуттям цієї онови, і все навколо начебто грає; м'яко, гарно і трохи сумовито — будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбільша радість має підмурівком своїм сум. Це вже такий закон, і не дивуватимемося з нього; коли приїжджаєш отак до незнайомого міста, здається, світ перевернуто і в ньому перевернутий ти. Подумки я навіть вирішив: чи не потреба відчувати щось подібне штовхнула мене мандрувати? Я справді хвилююся, любий читальнику, коли переді мною починає стелитися дорога. Тоді стаю сильний і юний, і хода моя бадьора та жвава; тоді мені хочеться обійняти цілий світ, і, хоч був я через легковірність свою караний, того почуття в мені не зменшилося — в Могилеві я знову ожив. Тут я вигідно влаштувався в єзуїтській школі, бажаючи навчитися латинської мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здається вищим. У цьому місті мене знову потягло до співу, отож я бігав у церкву Спаса і слухав тамтешній хор, дивну втіху й солодке задоволення відчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усіх і долив до загального і власний голос. Мене наче водою обдало від розкоші. Сльози виступили на очах, я заспівав із щирим упоєнням, вкладаючи у спів усю свою душу: світ для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки і ніби гармонійно розливавсь у просторі. Все покрилося м'якою тканкою — це відчував завжди, коли співав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що існує сама від себе. Весь простір, де розміщувався хор, пронизували списи сонячного проміння, та й кожен із нас випромінював од себе таке ж сяйво — від нашого співу в церкві немовби робилося ясніше, адже недаремно ми силкуємося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своїх душ, які йдуть в офіру для бідних і страждущих. Так, це був натхненний спів, бо чудові звуки, які народжувалися тут із десятка грудей, начебто знімали накип минулих дій, образ, учинків — всього неприємного й лихого, що руйнує житейське добро та благість.

Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.

— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.

– Ілля Турчиновський, — відказав я.

— Так уже й Ілля Турчиновський, — перекривив мене регент. — А чого сюди заліз? Базар це тобі?

— Дуже поспівати захотілося, — чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.

— Гадаєш, тобі платитимуть?

— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.

— А що ж просиш, вилупку?

"Вилупок, — мигнуло мені в голові, — хто це мене так називав?"

— Вибачте, — сказав ніяково. — Просто давно не співав, то й зважився.

— Так уже захотілося тобі поспівати? — знову перекривив мене регент.

— Та звісно ж, — сказав я.

— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.

— Та я ж..

— Ясно. Скупуєш, лярвий сину, — цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. — Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, — сказав загрозливо.

— Гаразд, — мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимоволі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, — допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, — очі мені на лоба полізли.

— Чого вирячився? — гукнув весело регент. — Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.

— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

— Коли не пригостишся зі мною, — прошепотів зловісним шепотом, — розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі — малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. "Ну от, знову те саме, — подумав я тоскно, — раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!"

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені відразу ж стало млосно — не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають "хміль". Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.

— Призволяйся! — сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:

Гей, пий-но, пий-но до мене,

Гей, пий-но це зілля зелене,

Я одур веселий приношу,

Покинеш думок важку ношу,

Що мучать тебе, нещасливого…

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

— Не треба лякатися, — проказала вона, — я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.

— Ля-ля-ла-ла! — приспівала вона. — Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. — Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: — Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

— Шинкарю! — закричав регент. — Пива, й доброго!

— Ля-ля-ла-ла! — знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

— Покинь блукати, — зашепотіла вона, — і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..

"Он який він, Неспокій, — пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. — Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?"

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

— А що за цією стіною, пане регенте?

— Пиво, — відказав він.

— А мені здається, що друга стіна, — мовив я. — А за другою третя, і так без кінця. — Чи не так я кажу, пане регенте?

— А може, й так, — сказав регент. — По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?

— А що, коли за тією стіною пустеля? — глибокорозумно запитав я.

— Найбільше мені смакує печене порося, — сакраментальне зголосив регент.

— Сенс нашої метушні в тому, — поставив я пальця, — щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

— Добре було б, щоб до бочки з пивом, — сказав він. — А коли вже того не можна, то до печеного поросяти.