Джек Лондон - Біле Ікло

хвилину згадав Одноокий про це все, коли присів зализати свої рани. Отут губи його стиснулися, ніби для того, щоб загарчати, шерсть на шиї та плечах мимоволі наїжачилась, і лапи стали судомно рити сніг, наче збираючись зробити стрибок. Але наступної миті все знову було забуто, і він погнався за вовчицею, що грайливо вабила його за собою в ліс.

Після цього вони побігли поруч, як старі друзі, що зрозуміли нарешті одне одного. Дні минали за днями, і вони не розлучалися, разом полюючи й ділячи вбиту дичину. Через деякий час вовчиця занепокоїлася. Здавалося, вона шукала щось і не могла знайти. Її вабили ями, що залишилися від повалених дерев, і вона цілими годинами обнюхувала заповнені снігом розколини в скелях і печерах, що нависли над берегами. Старого Одноока це анітрошки не цікавило, але він беззлобно йшов за нею й, коли її пошуки в якому-небудь місці тяглися занадто довго, він лягав і терпляче чекав, поки вона не побіжить далі.

Вони ніде не затримувалися подовгу й, обійшовши всю місцевість, повернулися до ріки Макензі; вони повільно йшли уздовж річки, іноді відходячи від неї, щоб пополювати на її притоках, але постійно поверталися до головного русла. Інколи їм траплялися інші вовки, звичайно парами, але зустрічі ці не збуджували ні в тих, ні в тих радості чи бажання знов утворити зграю. Кілька разів їм траплялися самотні бродячі вовки. Це були завжди самці; вони прагнули приєднатися до Одноока й вовчиці, але Одноокий не дозволяв цього, і коли вовчиця ставала пліч-о-пліч із ним, куйовдячи шерсть й показуючи ікла, самотні вовки відступали й, піджавши хвости, продовжували свій сумний шлях.

Якось місячної ночі, пробігаючи безмовним лісом, Одноокий раптом зупинився. Морда його піднялася догори, хвіст випрямився й ніздрі, що роздулися, почали обнюхувати повітря. Крім того, він підняв одну ногу, як це роблять собаки. Він був незадоволений і ковтав повітря, намагаючись визначити запах, що схвилював його. Проте вовчиця тільки раз недбало вдихнула повітря й пішла далі, намагаючись цим заспокоїти його. Одноокий рушив за нею, але хвилювання його не вгамовувалося, і він час від часу зупинявся, щоб ретельніше вивчити запах, який насторожив його.

Вовчиця обережно виповзла на край галявини. Кілька хвилин вона простояла там на самоті. Потім Одноокий, пробираючись поповзом, увесь нашорошившись, зі скуйовдженою шерстю, кожна волосина якої передавала надзвичайно сильне занепокоєння, наблизився до неї. Вони зупинилися поруч, прислухаючись і нюхаючи повітря.

Вони почули дзявкіт і гарчання собак, що б’ються, гортанні крики чоловіків, верескливі голоси жінок, що сваряться, і навіть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкірами хатин, полум’я багаття, на тлі якого миготіли якісь невиразні постаті, і диму, що рівно здіймався догори, нічого не можна було розібрати. Однак їхній нюх був подразнений тисячами запахів індіанського табору, запахів, які нічого не говорили Однооку, але до найменшої дрібниці були знайомі вовчиці. Вона відчула дивне хвилювання й стала з більшою насолодою вдихати повітря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнівів. Він відчував страх і зробив спробу піти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиї, ніби заспокоюючи, і знову стала дивитися в напрямку табору. В очах її знову з’явився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся тріпотіла від бажання піти вперед, підійти ближче до багаття й пововтузитися із собаками, ховаючись і кружляючи серед людських ніг.

Одноокий нетерпляче тупцював біля неї; неспокій знову охопив вовчицю, і вона вдруге відчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побігла назад у ліс, на велику втіху Одноока, який біг попереду, поки вони не зникли під захистом дерев.

Плавно переміщаючись, як тіні, освітлені місяцем, вони знайшли слід нарт. Обидва носи схилилися до слідів на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий обережно біг попереду, а вовчиця ходила за ним слідом. Широкі лапи вовків м’яко, немов оксамитові, ступали снігом. Одноокий уловив рух чогось білого на білому тлі снігу. Досі він біг легкою прудкою ходою, але це було ніщо порівняно зі швидкістю, з якою він рухався тепер. Попереду нього миготіла біла грудка, що привернула його увагу.

Вони бігли вузькою стежкою, із двох боків облямованою молодими соснами. Крізь дерева видно було край стежки, що виходила на освітлену місяцем галявину. Одноокий швидко наближався до білого предмета, що зацікавив його. Стрибок за стрибком і, нарешті, він наздогнав його. Ще стрибок – і він схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Білий клубок виявився білим зайцем, що раптом здійнявся високо в повітря перед самим його носом і почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висоті якийсь фантастичний танок і ні на секунду не опускаючись на землю.

Одноокий від несподіванки з ревінням відскочив, потім улігся в сніг і причаївся, грізно гарчачи на таємничий і страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно відіпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицілившись, кинулася на зайця, що танцював у повітрі. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка її приваблювала, і зуби вовчиці з металевим звуком клацнули в повітрі. Вона стрибнула вдруге і втретє.

Вовк повільно випростався й став стежити за своєю подругою. Тепер він був, очевидно, незадоволений її невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долілиць до землі. Але тієї ж миті старий вовк почув за собою підозрілий хрускіт і з подивом побачив над своєю головою зігнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши здобич, і він відскочив убік, рятуючись від несподіваної небезпеки. Старий голосно загарчав, і вся шерсть його зо страху й люті встала сторчма. Тієї самої миті молода сосна випрямилася, захоплюючи за собою нагору розтанцьованого зайця.

Вовчиця розлютилася й устромила свої ікла в плече самця, а він, злякавшись і не тямлячи, що означає цей новий напад, відповів їй тим самим, роздерши в кров морду своєї подруги. Цей опір був для вовчиці цілковитою несподіванкою, і вона кинулася на Одноока, гарчачи від обурення. Він учасно помітив свою помилку й намагався вмилостивити вовчицю; але вона вирішила гарненько провчити свого товариша, і той, відмовившись від думки пом’якшити її гнів, закрутився навкруги, ховаючи голову й підставляючи плечі під її гострі зуби.

Тим часом заєць продовжував свій танок у повітрі. Вовчиця сіла на сніг, а старий Одноокий, наляканий нею ще більше, ніж таємничим деревом, знову стрибнув за зайцем. Опустившись додолу, із зайцем у зубах, він передусім зиркнув на сосну.