Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

на перехід, ігноруючи червоне світло, розштовхав пішоходів і зупинився перед самим потоком машин, які сунули дорогою, що пролягала перпендикулярно.

Ейнджел скипів:

– Тварина! Грьобаний мудак! Як можна жити в цій країні? – із ніздрі на мокру від поту сорочку скотилася краплина крові. – Ти що, не бачиш?! Там же ЧЕРВОНЕ СВІТЛО!

УБИЙ УБИЙ УБИЙ УБИЙ!

Наступної миті свідомість Ейнджела Льюїса, начальника відділу «Citibank Ecuador», немовби розчахнулася надвоє. То було дивне відчуття. Ейнджелу здалося, наче якась невідома сила витягла, виштовхнула його я – його справжнє я – з тіла, а сама прорвалася досередини. Протягом кількох секунд розлючений і сконфужений Ейнджел отупіло телющився на себе з боку… ну, напевно, не зовсім із боку, але якось мовби ззовні. Складалося враження, нібито протягом цих кількох секунд на передньому сидінні сидять, цілковито зливаючись, два створіння: безтілесне, але справжнє Ейнджелове я, та фізичне тіло Ейнджела з чимось чужим усередині.

А потім оте щось, що заволоділо тілом американського менеджера, примусило це тіло натиснути на педаль газу. «Nissan Sentra» рвонув уперед, прямуючи на мотоцикліста, який стояв перед потоком машин, упираючись ногою в асфальт. Ейнджел скрикнув і випростав руку, намагаючись зупинити себе – того, що в машині, – і тільки тоді збагнув, що зв’язок із тілом зник остаточно. Машина гайнула вперед, а Ейнджелове я – невагоме, невидиме – залишилося висіти в повітрі. По тому кольори швидко померкли, і хлопець провалився в пітьму – у найглибший колодязь із усіх, що він міг уявити…

Дорогою до мотоцикліста сріблястий «Nissan Sentra» збив трьох дорослих пішоходів і підім’яв під колеса восьмирічну дівчинку. Із гуркотом знісши мотоцикл, седан врізався в бік старезного пікапа «Chevrolet LUV», який перетинав перехрестя. Мотоцикліста, як ляльку, затиснуло між сплющеним капотом автомобіля та бортом «Chevrolet». Світло-синій «Hundai Accent», що їхав за пікапом, не встиг загальмувати та розніс на друзки задню частину кузова «Chevrolet». Мотоцикліст, харкаючи кров’ю, безперестану кричав і намагався виборсатися з пастки між машинами.

Проте найдивніше відбулося після зіткнення. Водій легковика «Hundai» вийшов із машини, дістав із багажника гайковий ключ для колісних болтів – продовгуватий шматок металу з шестикутною виїмкою на загнутому кінці, – а тоді, перш ніж його встигли зупинити, зірвав із мотоцикліста шолом і трьома ударами розтрощив йому голову.

VII

Субота, 10 січня, 09:14 (UTC – 5).

Ферма «Ла Сьєра Орієнталь».

Провінція Ґуаяс, 75 км на схід від Ґуаякіля, Еквадор

Естебан Петек був змушений зупинити трактор і відчинити дверцята. Двигун стих, і чоловікові полегшало, принаймні більше не двоїлося в очах і вмовк нав’язливий шепіт у голові, проте нудота не минула.

Фермер уперся ліктем у коліно і вихилився з кабіни. Посидів так хвилину. Вдихнув запах розораної землі та подивився на слід від плуга. Ніби все гаразд – гіркуватий клубок відступив. Та щойно чоловік повернувся у нормальне положення та поклав руки на кермо, щоб продовжити оранку, його голову проштрикнуло розжареною шпицею. Біль ужалив так, що Естебан мимоволі крекнув. Голова немовби перетворилася на сталеву коробку, напхану всяким мотлохом – болтами, гайками, заклепками, шпильками та голками (голок, напевно, було найбільше), – яку хтось добряче струсонув. Пекучі щупальця поповзли до скронь і лоба, хоча найдужче запульсувало в потилиці. У вухах дзвеніло.

Слідом за болем повернулися нудота та запаморочення. Естебан вивалився з кабіни свого «John Deere», зістрибнув на землю, здивувавшись тому, що ноги ледь не підломилися, і зігнувся навпіл біля масивного заднього колеса. Він голосно кавкнув – нічого не сталося, – сплюнув, віддихався і за другим разом одним махом звільнився від сніданку.

– Рибні сандвічі, – вголос, але без найменшого емоційного забарвлення констатував фермер. Сандвічі, що ж іще? Нічого, крім них, він зранку не їв. Пив лише каву.

Естебан спробував згадати, звідки взялася риба. Здається, позавчора дружина купила чи то на ринку, чи то в супермаркеті в Наранхіто[12]. Щоправда, і тоді, і сьогодні зранку риба виглядала цілком свіжою.

«Мабуть, щось із холодильником», – подумав фермер, не відчуваючи, що успадковані від батька – словака на ім’я Славомир Петек, який наприкінці 1960-х мігрував із комуністичної Чехословаччини до Еквадору, – світло-блакитні очі поступово наливаються кров’ю.

Спираючись на широке заднє колесо, Естебан зиркнув на нерозораний шматок поля. Він розчищав нову, придбану кілька місяців тому ділянку, щоб навесні засіяти її солодкою кукурудзою та соєю. За дві години він пройшов чимало, але попереду чекало ще три чверті поля. Чоловік не мав наміру марнувати час через таку дурницю, як розлад шлунка.

Фермер заскочив до кабіни, зручніше вмостився, ввімкнув радіо та вдихнув на повні груди. Запаморочення минуло, проте голова розболілася дужче. Якщо раніше Естебану здавалося, наче йому крізь вуха застромили розпечені шпиці, то тепер відчуття було таким, ніби цими шпицями, не виймаючи їх із вух, просто в голові в’яжуть зимову шкарпетку.

А потім щось сталося. Естебан Петек поклав обидві руки на кермо, втупився поперед себе та застиг. По радіо змінювали одна одну пісні, сонце підіймалося вище, заганяючи тіні у сховки, а фермер сидів і не рухався, немов воскова фігура. До всього Естебану примарювалося щось дуже дивне. Йому здавалося, наче він лежить на ліжку в спальні на другому поверсі свого будинку і дрімає, а його дружина – його молода третя дружина з наївним дитячим личком і грудьми порно-зірки, – граючись, виштовхує його із цього ліжка. От тільки коли Естебан озирався – повертався на інший бік уві сні, – то замість звабливої дружини бачив пульсуючу чорноту, яка випирала його не з ліжка, а з власного тіла.

Спливло довгих сорок хвилин, перш ніж фермер ворухнувся та натиснув на газ.

«John Deere» заторохтів і посунув уперед. Трактор проїхав рівно п’ятдесят метрів, а тоді різко повернув наліво. Через п’ятдесят метрів – знову наліво. Ще через п’ятдесят – направо, і далі йшов сто метрів прямо. Потім – направо, направо, ще раз наліво. Спостерігач, який придивлявся б до переміщень «John Deere» збоку, напевно, подумав би, що водій п’яний або розважається, від нудьги ганяючи трактор полем, як йому заманеться.

Та це не так.

Якби цей самий спостерігач стежив за рухами трактора не з краю поля, а з висоти пташиного польоту, скажімо, зависнувши над лугом на повітряній кулі чи гелікоптері, йому відкрилася б зовсім інша картина. «John Deere» тягав за собою плуг, лишаючи на неораній поверхні гірського лугу чіткі темні смуги спушеної землі, які у міру просування складалися в заплутаний, але однозначно осмислений візерунок. Безперечно, у спостерігача виникло б логічне запитання: як Естебану, затиснутому в обмеженому просторі кабіни, удається так точно відтворювати достобіса непросту криву на такій великій площі? Скидалося на те, що якась невидима сила підказує чоловікові, куди й у який момент повертати. Щось вище за нього. Стоїть і дивиться. І скеровує. Фермер і сам би здивувався. Якби годину тому остаточно не втратив здатність дивуватися.

Слід від трактора «John Deere» – крива Гільберта

Трактор «John Deere», яким керував Естебан Петек, виводив на землі лінію, відому в математиці за назвою крива Гільберта (позначену так за іменем німецького математика-універсала Давида Гільберта), одну з найпростіших фрактальних