Мирний - Лихі люди, Мирний

Петро Фе­до­ро­вич зак­рив очі. Чи то сон був, чи ма­на йо­го? Нав­ряд чи сон, бо Пет­ро Фе­до­ро­вич ки­нув­ся, мов опе­чений. Він хотів щось ска­за­ти, та язик не по­вер­тав­ся у роті - за­дубів; важ­ке зітхан­ня спер­ло­ся в гру­дях. Він похлинувс­я ним, як пох­ли­нається чо­ловік во­дою; а пе­ред очи­ма стоя­ла вже но­ва ма­на…

Стояв цілий збір уче­ників, учи­телів, інспек­тор, ди­рек­тор. На столі ле­жа­ла книж­ка у жовтій палітурці, та са­ма кни­жка, кот­ру не раз чи­тав Пет­рові Жук і кот­ру вит­ру­сив у йо­го над­зи­ра­тель. Як він про неї доз­нав­ся і як во­на пе­рей­шла з са­мо­го спо­ду скриньки до бож­ниці, - про те ніхто не знав. Знав тілько Пет­ро, що зве­чо­ра Жук з Шестірним за щось дов­го зма­га­лись; а на дру­гий день прий­шов над­зи­ра­тель і поліз до бож­ниці…

У зборі усі бу­ли пох­мурі; усі жда­ли чо­гось страш­но­го, - на­че усі бу­ли на ка­ру ви­ве­дені… Ось про­чи­та­ли про ви­ну Жу­ко­ву… Ось од­да­ли йо­му щось у ру­ки… Цілий збор заколих­ався - і Жук вий­шов з гімназії…

Коли вер­нув­ся Пет­русь до­до­му, то Жук ук­ла­дав уже свої по­жит­ки. Він був якось ра­зом і хму­рий, і яс­ний, і три­вож­но бу­бонів:

- Петре! те­пер мої ру­ки розв'яза­ли­ся. Сім рік во­ни бу­ли спу­тані, - сім рік в мою го­ло­ву за­га­ня­ли цвяш­ки гімнази­чної на­уки… Як во­на досі не трісну­ла від неї?! А ко­ли зо­сталася ціла, то нічо­го про се й зга­ду­ва­ти.

- Як же ти те­пер ду­маєш бу­ти? - пи­тав йо­го Пет­русь.

- Так, як і всі лю­ди… Що ж? дос­ту­пу мені в універ­си­тет не­має… По­дя­куй за се від ме­не Шестірно­му: ска­жи йо­му, що він не за­ба­риться ви­со­ко піти уго­ру. Це не посліднє на­ше розс­та­ван­ня, ми з ним по­винні стріну­тись зно­ву, - мо­же, в та­ких узьких су­точ­ках, де вже не роз­ми­не­мо­ся так… Од­на­че, хоч і не ка­жи: він сам доб­ре знає! А сам ти, Пет­ре, бе­ре­жи се­бе, своєї душі, сво­го сер­ця… Мо­же, тобі ко­ли при­йдеться кру­то на сьому ши­ро­ко­му світі, - знай: - оця ру­ка, на скілько змо­же, за­по­мо­же тобі!

Жук по­дав Пет­рові ру­ку - свою ве­ли­ку, чор­ну, га­ря­чу ру­ку… Пет­ро пла­кав. Об­ня­лись - поцілу­ва­ли­ся. Жук зло­жив свої по­жит­ки на віз, сів - і поїхав. Мов хто кри­ги при­ло­жив до Пет­ро­во­го сер­ця, ко­ли по­воз­ка ок­ри­ла­ся з очей; мов хто зда­вив йо­го за гор­ло ру­ка­ми: сльози у три руч'ї об­ли­ли йо­го ли­це… Він упав на пос­те­лю - і дов­го пла­кав, важ­ко пла­кав… аж по­ки не спус­ти­ло­ся сон­це за го­ру, не об­гор­ну­ла ніч зем­лю; аж по­ки не прий­шов Шестірний з гос­тей, чер­во­ний, ве­се­лий. Від йо­го стра­шен­но нес­ло хме­лем… За ним не­за­ба­ром убіг По­пен­ко. Він десь цілий день крив­ся. Ус­ко­чив­ши в ха­ту, він мав щось ска­за­ти Жу­кові - і ве­ли­ким ди­вом ди­ву­вав­ся, як по­чув, що Жу­ка вже не­має і не бу­де.

- Таки здо­був­ся сво­го… А й ог­нем же грав! - ви­мо­вив він, зітхнув­ши.

Сідало со­неч­ко в си­зо-чер­воні хма­ри; мов шмат­ки розі­рваної ганчірки, висіли во­ни над го­рою, а звер­ху їх гоготі­ло чер­во­не за­ре­во. Ко­ли за­ре­во блідніло-змен­шало­ся, хма­ри, мов живі стра­хо­ви­ща, роз­ди­ма­ли­ся-підніма­ли­ся - і щось страш­не бу­боніли, бли­ма­ючи ог­нен­ни­ми очи­ма. Ніч чор­ною ма­рою на­ляг­ла на зем­лю - і зорі не хотіли її зве­се­ли­ти. Тем­но, душ­но, пар­но, як бу­ває душ­но і пар­но літньої ночі пе­ред до­щем. Ось і він не за­ба­рив­ся… Шквар­ко­ну­ла блис­ка­ви­ця, об­ви­ва­ючи ог­нен­ним по­ясом тюр­му, і спусти­лася стрілою у яр, гого­ну­ла зем­ля, тіпа­ючи на своїх ши­роких гру­дях, як пір'їну, здо­ро­венні па­ла­ти, ви­со­ченні це­ркви і не­ве­личкі ха­ти; за­цо­ко­та­ли шиб­ки у вікнах; струс­ну­ли підва­ли­ни; за­гу­ло-за­шуміло в повітрі… Дощ, як з відра, ли­нув на зем­лю - і зра­зу пок­рив її ка­лю­жа­ми. Побігли швид­ко, мов ящірки, патьоки з гір, стри­ба­ючи на пе­рес­ту­пах, в'ючись га­дю­ка­ми по ро­вах, щось глу­хо булько­чу­чи, грізно піню­чи; за­шуміла во­да на ни­зині, шу­ка­ючи ви­хо­ду і, не зна­хо­дя­чи, щось булько­та­ла своїм бульбаш­ковим язи­ком, на­че сер­ди­ла­ся… Мор­га­ла мор­гав­ка з усіх боків; пе­ре­пи­су­ва­ла тем­ря­ву пок­ру­че­ни­ми стріла­ми блис­ка­ви­ця; а грім гу­кав-то­рох­тав на увесь світ своїм страш­ним гу­ком.

Усе те слу­ха­ли лю­ди з ве­ли­ким стра­хом у душі і молили­ся­, щоб гос­подь їх по­ми­лу­вав, од­вер­нув свою ка­ра­ючу ру­ку. Чу­ли те і тю­рем­щи­ки - і якісь лихі по­чут­тя зак­ра­да­ли­ся у по­тай­ни­ки їх сер­ця; во­ни і собі мо­ли­ли­ся, - мо­ли­ли­ся, щоб грізний грім роз­бив їх домівку, а блис­ка­ви­ця обернул­а її у попіл… Злі, лихі лю­ди! Їм і тро­хи не шко­да сво­го без­печного за­хис­ту, да­рем­но­го хліба… Злі, лихі лю­ди!

Помчалися темнії хма­ри далі, зос­тав­ля­ючи по своєму слі­ду во­ду, по­нес­ли­ся во­ни на дру­гий край, гудю­чи та бли­маючи­: край чис­то­го не­ба усміхнув­ся своїм го­лу­бим лич­ком, з блис­ку­чи­ми зіроч­ка­ми-очи­ма. Повіяв ле­генький ві­трець, стру­шу­ючи з лис­ту не­опалі краплі, блис­нув місяць - і усміхну­лась до йо­го зем­ля. За­хо­див він, мов до­зор­чий, по го­рах, по до­ли­нах, по людських осе­лях; заг­ля­дає у темні шиб­ки вікон довіда­тись, чи впо­коїли­ся лю­ди; прок­рав­ся крізь цям­ри­ну в кри­ни­цю; пірнув на са­ме дно не­ве­лич­кою іскор­кою, - вис­ко­чив - і пішов ни­ка­ти по ка­лю­жах, за­глядаючи ­в яри, за­зи­ра­ючи в про­вал­ля.

Люди, зрадівши, що ми­ну­ла ли­ха го­ди­на, сла­ли­ся спа­ти. Роз­би­ша­ки без­надійно мах­ну­ли ру­кою, зо зла сплю­ну­ли - і собі прос­тяг­ли­ся, мов со­ба­ки, на своїх на­рах… Ска­за­но: злі, лихі лю­ди!

Петро Фе­до­ро­вич не спав. Він слу­хав, як дос­ту­ку­вав­ся дощ у йо­го вікно; як гу­ла ха­та, ко­ли роз­ко­чу­ва­ли­ся стра­шні грю­ка­ни­ни гро­му; до­див­ляв­ся, які кри­вульки чер­ти­ли блис­ка­виці… Ко­ли ж усе за­тих­ло, як занімів надвірний гомін, - зно­ву ста­ла над йо­го очи­ма знай­ома пля­ма; зно­ву за­хо­ди­ли по їй знай­омі тіні…

Ось він мчиться до­до­му - вільний, скінчив­ши гімназію. У йо­го, пи­лом при­палій, го­лові за­роїли­ся усякі дум­ки. Сон­це стоїть се­ред не­ба - і світ йо­го розс­ти­лається по по­лю: то по­ловіє на жов­тих нив'ях жи­та, то зе­ле­ним ог­нем го­рить-ми­го­тить на ярині, то чер­воніє на ла­пастій гречці… навз­догін йо­му по­нес­ли­ся йо­го дум­ки.

- Чиє се по­ле? - пи­та він у маш­таліра.

- Грапове, - по­ну­ро од­ка­зує той.

- А де ж людське?

- Се все гра­по­ве: верс­тов на трид­цять впо­довж і на двад­цять ушир.

І ду­має він мо­ло­дою го­ло­вою: чи грап-то йо­го об­роб­лює; чи ко­па­ються йо­го білі ру­ки у сій чорній землі? А сер­це йо­му шеп­че: ні, грап у сто­лиці гу­ляє; теп­ло йо­му і за­тиш­но; ве­се­ло і розкішно; не знає він ні в чо­му не­дос­тачі, - бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість йо­го, німець зап­рав­ляє: чу­жи­ми ру­ка­ми зем­лю оре, чу­жою пра­цею ору­дує, а жид за те гроші но­се… Теп­ло німцеві, теп­ло і жи­дові! Ку­плене доб­ро, до­бу­те чу­жою пра­цею,