Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

- Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспiвають, - говорила тiтка. - Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'ємо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, - говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києвi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.

Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз свої довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од їх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.

Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до їх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.

- Поганий для мене знак, отi гадючки! - промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.

- Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, - зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.

- Хоч не вкусять, так заморозять холодом, - сказав Виговський.

Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.

- А ми вже бачились з вами, пане Виговський! - обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

- Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, - сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

- Сiдайте ж у нас! - промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:

"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

- Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, - обiзвався Виговський.

"Навiщо менi це здалося?" - неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

- Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! - сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

- Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?

- Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, - сказав Виговський.

- А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, - почав говорити князь.

- Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, - треба було прийняти цих гостей.

- То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас