Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

сер­це, й ту ле­да­щи­цю Мокрієвську, й тих на­хаб­них діду­ганів, і то­го доб­ро­го стар­чи­ка з блідим об­лич­чям. Наш­тов­ха­ли й мені бо­ки оті бу­зувіри та п'яню­ги. Один з тих п'янюг пре­по­га­на лю­ди­на! Лай­ли­вий та за­водіяка, ще й на ру­ку ох­ват має, бо раз вкрав в ме­не тор­бу, ще хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, що бу­ла по­рож­ня. А Мокрієвська за се­бе ка­за­ла вам прав­ду. Во­на не бре­ше. Я ще доб­ре пам'ятаю, як во­на бу­ло щод­ня ка­тає по Хре­ща­ти­ку на во­ро­них ко­нях, уб­ра­на, як лялька, в шовк та ок­са­мит, са­ма гар­на, як на­мальова­на. Але во­на пос­ковз­ну­лась: ста­ла пок­рит­кою та як сту­пи­ла на ту хист­ку клад­ку, то й не вдер­жа­лась: так і шу­бовс­ну­ла в шум з го­ло­вою. А потім роз­пи­лась, ста­ла п'яню­гою. Тітка їй да­ла при­ту­лок в се­бе. Але во­на раз вик­ра­ла ключі од ша­фи й ви­дуд­ли­ла до­чис­та з пля­шок горілку. Тітка од­цу­ра­лась од та­кої не­бо­ги, бо не­бо­га й справді-та­ки не ша­ну­ва­лась. Са­ма во­на вин­на, що опи­ни­лась в про­ха­чах з тор­ба­ми на пле­чах. Є та­ких там ко­ло Пе­чер ціла мет­ка.

Галецька сиділа на тап­чані, не­на­че скам'яніла. В неї тіло об­важніло, но­ги й досі тру­си­лись, очі по­за­па­да­ли, що­ки по­за­тя­га­ло. Во­на вто­ми­лась і од ходні, і од стра­ху. Май­бо­ро­ди­ха за­ме­ту­ши­лась, гук­ну­ла на До­си­фея, щоб за­раз нас­та­вив са­мо­вар, розв'яза­ла мо­ту­зок, по­вий­ма­ла з тор­би буб­ли­ки, пиріжки та ок­рай­ці па­ля­ниць.

- От і пос­лав вам бог по­жи­вок! От і бу­де нам чим жи­ви­тись який­сь час. Во­рон го­ду­вав про­ро­ка Ілію, а нас хар­чу­ють добрі про­ча­ни, - при­ка­зу­ва­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, уся­ко­го хре­ще­но­го до то­го хліба. І цей хліб важ­кий, як і той, що зап­рацьова­ний важ­кою пра­цею, - обізва­лась Га­лецька.

- Але хліб, зап­рацьова­ний хоч би й кри­ва­ви­цею, все-та­ки не та­кий гіркий, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Чи нап­ро­си­ли ж хоч тро­хи гро­шей?

- От на­те та полічіть, бо в ме­не го­ло­ва за­мо­ро­че­на: я вже нез­дат­на й га­разд полічи­ти. Па­мо­ро­ки мені за­би­ла ота на­хаб­на Мокрієвська.

Майбородиха полічи­ла ша­ги й здо­ро­вецькі старі гривні й налічи­ла більше кар­бо­ван­ця.

- От і ма­ти­ме­мо на­по­жи­вок на який­сь час. А спо­жи­ве­мо це, знов нап­ро­си­мо. Як бог дасть, то й в вікно по­дасть. За­раз побіжу, куп­лю са­хар­цю та чай­ку та на­пою вас чаєм, то ви й одійде­те од то­го пе­ре­ля­ку, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Вона нап­ну­ла на го­ло­ву хуст­ку, шви­денько пішла й при­нес­ла з крам­нич­ки чай та са­хар. До­си­фей пос­та­вив на стіл са­мо­вар. Май­бо­ро­ди­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й усе роз­пи­ту­ва­ла за про­хачів та про­ха­чок, за Мокрієвську та роз­ка­зу­ва­ла за всякі свої при­го­ди в стар­цю­ванні.

- Ви, сер­це, не ди­вуй­тесь отій при­ше­ле­пу­ватій Мокрієвській. За­ве­ла її під мо­нас­тир ли­ха до­ля, не тільки дур­ний ро­зум. Бу­ли при­го­ди і в її житті. Підве­ли її під мо­нас­тир і батько, й усякі пру­ди­ву­си-гультіпа­ки, що об'їда­ли та об­пи­ва­ли її, а потім і по­ки­ну­ли. Є між ти­ми про­ха­ча­ми й такі без­та­ланні удо­ви, як оце ви. Є там і куп­чи­хи, і дя­чи­хи, і сільські ма­туш­ки-удо­ви: є уся­кові. Бу­ла ще з'яви­лась під Лав­рою од­на про­ява, якась, ка­жуть, ду­же вче­на. Щось во­но бу­ло мо­ло­де й не­по­га­не з ли­ця. Ка­жуть, що той па­нич був з бідної сім'ї, але скінчив на­уки в універ­си­теті, скрізь на­пи­ту­вав місця, нігде не на­пи­тав, та й по­чав з го­ря пи­ти. Поп­ро­пи­вав усе до реш­ти, що мав, та й пішов з тор­ба­ми шу­ка­ти хліба в Лаврі. По­пе­ре­чи­ту­вав та по­ви­учу­вав житія усіх пе­чорських свя­тих, та бу­ло ста­не ко­ло Пе­чер на при­ході та й ка­же, що во­ди­ти­ме лю­дей по Пе­че­рах і роз­ка­зу­ва­ти­ме ко­ло кож­них мо­щей, який то був свя­тий, і де він вік звіку­вав, і як прис­вя­тивсь. Ото бу­ло на­мо­ве собі душ з трид­цять або й со­рок та й во­де по Пе­че­рах, та й роз­ка­зує за кож­но­го свя­то­го ко­ло кож­ної до­мо­ви­ни. За цю пос­лу­гу він і не­ба­га­то брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на йо­го та й пішла з гурт­ком в Пе­чері. Та ото од йо­го й довіда­лась ба­га­то де­чо­го про усіх свя­тих. Він з то­го дов­генько й жив собі, до­ки не довідавсь намісник та навіщось за­бо­ро­нив йо­му во­ди­ти лю­дей по Пе­че­рах. Але він, ка­жуть, вже тоді на­пи­тав собі якусь служ­бу в ка­детсько­му кор­пусі. А отой доб­рий стар­чик, що ви ба­чи­ли, й справді має до­мок, ще й чи­ма­лий, і, здається, прис­та­вив до дом­ка ще й дру­гий де­рев'яний за ви­жеб­рані гроші. Мокрієвська не бре­ха­ла, ко­ли ка­за­ла, що в йо­го доч­ка вчи­лась у гімназії.

Галецька слу­ха­ла ці оповідан­ня, не­на­че якісь цікаві каз­ки, що їй ко­лись роз­ка­зу­ва­ла сільська ба­ба, її нянька.

Майбородиха при­би­ра­ла з сто­ла, а Га­лецька сиділа бліда та смут­на, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­на.

- А що? Чи вже на­дуд­ли­лись то­го чаю? бо оце й мені за­ба­жа­лось чай­ку. Петрівка - го­лодівка. Що не по­поїм, то за­раз-та­ки знов їсти хо­четься. Так би й хо­див та їв з ран­ку до ве­чо­ра. Ого-го! скільки в вас буб­ликів! не­на­че десь на шля­ху стар­ця роз­би­ли! Дай­те ж і мені з де­ся­ток, бо я го­лод­ний, як вовк! - ска­зав Кло­по­товський, всту­пив­ши в ха­ту.

- Беріть, сер­це, хоч усі, бо це я справді та­ки роз­би­ла не стар­ця, а стар­чи­ху: цеб­то са­му се­бе, - ска­за­ла Га­лецька.

- Вже чи роз­би­ли, чи ні, мені за це бай­ду­же. Ве­ли­кий вам спа­сибі, що роз­би­ли чи се­бе, чи ко­гось іншо­го. От і я тро­хи по­жив­люсь цим доб­ром, - ска­зав Кло­по­товський, за­би­ра­ючи са­мо­вар і на­пи­ха­ючи ки­ше­ню буб­ли­ка­ми.

- Чи ви пак знаєте, що сьогодні тра­пи­лось зо мною після служ­би бо­жої? - ска­зав Кло­по­товський, обер­нув­шись в две­рях.

- А що там та­ке тобі тра­пи­лось? Чи гар­не, чи по­га­не? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- От і не ска­жу! Не­хай кор­тить! - ска­зав Кло­по­товський і якось со­ло­денько осміхнув­ся.

- Та ка­жи-бо, ко­ли вже по­чав! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха вже з цікавістю.

- Ба не ска­жу! А тра­пи­лось щось ду­же, ду­же гар­не, та не ска­жу! - ска­зав До­си­фей, і йо­го ви­разні гу­би роз­тяг­лись, і білі зу­би ви­щи­ри­лись, не­на­че вилізли на­верх а-під тон­ких губів.

- Та ка­жи-бо! не драж­нись! Пев­но, якась дурість тра­пи­лась.

- Ого! гар­на дурість! Ко­ли б пак вам та­ка дурість, то ви б аж об­ли­за­лись! Як ви­хо­ди­ли з церк­ви усі ти­та­реві доч­ки, то най­мен­ша ти­тарівна морг­ну­ла на ме­не, та ще аж двічі! От що тра­пи­лось!

І Кло­по­товський засміявсь та­ким дрібненьким сміхом, не­на­че й досі сма­ку­вав мор­ган­ня чу­до­вих чор­них брівок.

- Ну, за це мені бай­ду­же! Не­хай во­на мор­гає й ки­ває собі на здо­ров'я! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Мо­же, й справді в неї на думці, щоб ти її сва­тав. Га? Чи