Турянський Осип Васильович - Син землі, Турянський Осип Васильович

Коли мавка пригладила собі волосся, кликнула:

- Тепер ви розкажіть мені, як це ви стали лісовиком і який зв'язок має ваше життя з піснею про дівчину, яка перемінилася у гомін?

Ні. Знаєте, ця пісня така гарна, що я хочу її зараз мати. Чи це ви самі переклали її із Овідія?

- Це, властиво, не переклад, лиш переспів. Мотив узятий від Овідія, але форма й думка самостійні.

- Так? - дивувалася дівчина.- Значить - ви поет?

Глянула на нього оком, у якім замерехтіла доброта, любов поезії, цікавість і жіноча кокетерія.

- О, пані... мавко... - зважився Куценко так її назвати,- я не поет... Я... Але перше всього прошу... Я вам напишу на картці цю поезію.

- Ні. Ви мені диктуйте, а я сама писатиму. Знаєте, українська мова така гарна й поетична, що я її добре вивчилася.

Вийняла з торбинки нотатку й наливне перо та під диктант Куценка написала пісню.

Опісля прочитала її голосно.

Коли вона писала, опісля читала пісню, Куценко поглядав на неї з боготворною пошаною і перший раз у свойому житті відчув і зрозумів, яка до безконечності могутня, світлосяйна, життєтворна сила променіє із єства, що зветься: гарна, добра й мудра жінка.

Він аж горів бажанням це сказати їй, одначе замовчав із страху, щоби вона не зрозуміла його не так, як слід.

Мавка тричі прочитала пісню й тішилася нею, як дитина.

- На другий раз, як доживемо й зустрінемося,- казала,- я вам її задекламую.

А тепер мені подайте руку, хай я за цю пісню вам її стисну.

Взяла мозолисту Куценкову лапу у свою ніжну біленьку руку та, усміхаючись, стиснула її.

Куценко і не чув того стиску слабенької жіночої істоти.

Зате почув, як від її руки розкішна, тепла хвиля спливла в його душу й несла її настрічу чудодійним і незнаним зорям.

- Сідайте тут на сосну біля мене,- знов промовила дівчина,- й розкажіть мені, що саме думали б ви, якби під час вашого декламування пісні про дівчину-гомін - із гомону назад постала дівчина?..

- Це вже сталося,- Куценко відказав.

- Що сталося?.. Як?.. - розцікавилася мавка.

- З гомону повстала знову дівчина...

- Де ж вона?.. Як її на ім'я?..

- Граф'янка Олена, мавка...

Весняний, соняшний сердечний сміх дівчини розгомонівся довгим гомоном по мовчазному лісі і живучою росою впав на пелюстки квіток і на зелено-темні кучері дерев.

- За цей мудрий дотеп ви мені подобаєтеся, немов розумний, добрий друг,- защебетала мавка,- одначе це незгідне з дійсністю... а то давніше мусила б я бути гомоном...

Куценко зітхнув:

- Ви, панно граф'янко і мавко, були і є і будете для мене все не дійсністю, а тільки невловимим і далеким, недосяжним гомоном...

- Не розумію вас... Чому?.. - спитала дівчина.

- Чи знаєте, мавко, яка віддаль між найбільшою висотою на землі й найглибшою безоднею у морі? Отже, ця різниця - це дрібниця у порівнянні із прірвою, котру доля викопала поміж вами й мною... Ви, щаслива доню долі,- небо, а я - земля...

- Чому?.. - цікавилася чимраз більше Мавка.

- Чуєте, мавко, як за вами недалеко зозуля кує?

- Вона кує для вас... Віщує вам добро.

Хвилинку обоє мовчали, вона - вдумана в його слова й заслухана в пісню зозулі, він - задивлений в темряву свойого животіння.

Нараз він закликав приглушеним голосом:

- Чуєте, мавко?..

Вона здригнулася і крикнула:

- Сова!..

- Так, мавко. Там, за моїми плечима квилить сова - для мене...

Мавка стрепенулася й закликала бадьоро:

- Лісовику, не будьте забобонні... А втім... це, може, навпаки: зозуля кує вам, сова квилить мені...

- Коли ж ви вірите у віщування птах, то мусите тим більше вірити такій химерній пташці, як є нею, вибачайте, я…

- Як це розуміти?.. - усміхнувся Іван.

Мавка своїм срібнострунним голосом почала наслідувати кування зозулі, яка, почувши дивну суперницю, затихла.

Коли мавка перестала кувати, закликала з великою пустійською повагою:

- Прийміть, лісовику, до відома, що я, зозуля, вам кую...

Кування мавки, поважно-пустотливий вираз її прегарного обличчя, її слова та світляне мерехтіння її волосся, на якому соняшне проміння іскрилось і самоцвітилось надземним, сонно-мрійним сяйвом, обдали такою чародійною приманою дівочу цю істоту, що Куценко рад був кинутися їй до ніг і просити ясні сили десь високо понад лісом, щоб вони спинили час і йому лишили цю небесну злуду якнайдовше.

Та хоч йому ці почування груди розривали, то він над собою запанував і мавці їх не виявив.

На її питання, чому він у лісі живе, Куценко оповів їй коротко історію свойого життя. Розказував, як був добрим учнем у гімназії, але в сьомому класі не міг стати визначним учнем через труднощі з математикою та через дивні болі голови. Образив професора математики за те, що він насміхався з Шевченка. Утратив віру у можливість скінчення гімназії й хотів стати просвіченим господарем, тим більше, що його батько найбільший багач у селі. Але батько разом з його старшим братом кидались на нього в часі його праці, відганяли його з поля й замикали перед ним хату і страву. А коли його брат хотів його в часі сну зарубати, він, збудившися впору на крик сестри, видер братові сокиру з рук і тоді переконався, що йому немає місця в батьковій хаті, бо або брат його уб'є, або він сам, доведений до розпуки, може стати братовбивцем, Каїном. Щоб до того не допустити, він присягнув собі, що його нога більше не переступить порога хати, у котрій він народився. Не міг шукати приміщення в якому бюрі або стати наймитом у кого-небудь із тієї причини, що йому неможливо жити розбитком і викидком життя, коли його душа загубила віру в людей. Адже його найближча рідня поводилася з ним, як нелюди. Що варт життя, коли йому нема тепла нізвідки? Коли тебе найближчі душі заморозили сибірським холодом і маревом загибелі? Ось тому він став скитальцем, нуждарем і одчайдухом, який, не маючи відваги відібрати собі життя, живе у лісі не з романтичного настрою, не лише з любові до природи, але головно тому, що уважає ліс, а ще до того панський - власність панни граф'янки - місцем, у котрім його постигне найскоріше смерть.

- Не говоріть про смерть!.. - перебила його бентежно мавка.

- Дивіться, мавко, незадовго сонце вже зайде. Коли мене не будете стидатися, як ледаря й