Михайло Сергійович Брініх - Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх

чесно, шо не все я поняв. Ба навіть більше - забуть питався… Як і ті, останні, слова Михайла… Він говорив, шо в город приїде мастір шахмат з далекого острова, який не знає пораженій. І шо у Києві він получить знак. Ви… получили знак?

Лисенко плохо скривав свою надєжду почути сладкє “нєд”. Капабланка ж нічого не одвітив, тіки кивнув головою.

- Впрочім, шо тут питать, раз ви сидите проти мене… Із того шо я поняв, постає ужасна чортовщина. Чігорін вірив, шо шахмати - це вовсє не обична ігра. Він примудрився окончатільно переконать Михайла, шо шахмати - це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность.

Чігорін увіряв, шо він не просто був одним із хранителів цієї тайни. Мовляв, Господь одкрив йому часть свого плана. Чігорін утвірждав, шо існує шахматна партія, смертельна для діавола, яка - коли настане час - воплотиться через одного із хранителів, як це уже случалось раньше. У нещасливу мить Чігорін возомнив, шо це про нього сказано, - і поплатився. Не видержав. Потух, як сємафор.

Мій бідний брад, Михайло Старицький, був одержимий цим сюжетом. Він все торочив, що должин записати це для нащадків. Потому шо у фіналі п’єси, яка триває не одне століття, усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві. Як ви догадуїтесь, закінчити свій труд він не успів - помер у мене на руках, бідняга.

Микола Віталійович кліпнув влажними глазами, і вдруг хрустко підскочив, крякнувши від болю, й направився до кніжної полки, звідки ізвльок рукопис, заключонний в піріпльот з телячої кожі. Протянувши його Хосе Раулю, він сказав:

- Тепер я виполнив свій долг перед моїм нещасним брадом. І більше не хочу вас бачити. Прощайте. Хай береже вас Бог.

* * *

- Того ж року Микола Лисенко помер.

Доктор Падлюччо нарешті дозволив собі закурить. Недавні гості здриснули так жи безсмислінно й внєзапно, як і з’явились.

- Впрочім, не думаю, шо кончіна класіка хоть якось повязана з цією історією.

Доктор питався пускать дим колєчками, но в нього получались в луччому случаї якіто клякси.

- Тепер я начинаю трохи доганять, - оживився Міша. - Увесь цей стрьом - через рукопісь Старицького? Там єсть вказівки відносно тєкста партії? Чи даже зашифрована вона сама?

- Уви, мій чаплійон. Тут я тебе разочарую. По-перше, чотко відомо, шо Капабланка зжог цей незакончений рукопис ше в дваццятих годах, як Гоголь - “Мертві душі”. Й про шо там наваяв наш славний битопісєц - невідомо, й уже ніхто не знатиме.

- Но тада… - Міша щолкав клапанами мозга, аж череп вібрірував. - Тада я опять нічо не розумію.

Доктору дуже нравилась безпосереність Міші, його суто юношеське устремління топать напролом, і таранить по путі всі стіни сомнєній. У таких ситуація він дуже любив подбросить дровішок в огонь.

- Ми не можем дажи догадувацця, що саме Капабланка узнав із рукопісі Старицького, а з чим уже явився на цей світ. Но я увєрєний у тому, шо імєнно внаслідок знакомства з цим манускріптом Хосе Рауль вдруге приїхав у наш город у 1936 році.

- Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?

Глава 4. Посіпака тьми

- Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…

У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:

- Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.

Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:

- Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…

- Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли - а стіки шуму! - Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.

- … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!

- Як вас зовуть? - Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.

- Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть! - стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.

- А в чому діло? - улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.

Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.

- Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо