Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

Але вже стільки років минуло відтоді, як він востаннє говорив про цю долину або чув від когось про неї. З того часу йому ніколи не спадала на думку ця прадавня мрія всіх шукачів золота й скарбів.

Десь близько тридцяти років тому Семюел Мур уперше почув розмову про цю оброслу легендами долину. Казали, буцімто в ній криються нечувані скарби, золото лежить там просто на землі. В камінні тягнуться товсті жили, які в багатьох місцях виходять назовні. Звідки взялися ті чутки? Досі нога білої людини ще не ступала в Долину Гнівного потоку. Це була таємниця індіян. Вони взяли її з собою в могилу. Один із них начебто щось розповів про неї — якийсь відступник, що його душею цілком заволодів горілчаний диявол. Але ніхто не знав гаразд, у якому штаті чи навіть у якому гірському пасмі лежить ця долина.

То була не перша оповідка про п’яницю-індіянина і величезний скарб. її майже завжди розказували однаково, тільки місць, де нібито лежали ті скарби, називали без ліку. Раз то була прірва, яку описували дуже докладно, а то печера в горах або ще кам’яна кінська голова і, нарешті, Чорна Річка, яка півмилі текла по чистому золоті і якої так ніхто й не зміг знайти. Оповідки ті мандрували від корчми до корчми, від табору до табору — преріями, лісами й горами. Багато хто вірив у них і присягався, що вони правдиві. Інші посміхалися й ніби погорджували ними, вважаючи це за порожню балаканину, проте в глибині душі теж вірили і сподівалися знайти скарб. Але всі залюбки слухали ті оповідки.

Вечір минув для Семюела Мура немов у сні. Загорнувшись у ковдру, він сидів на мішку з вантажем, схожий на камінь. Якась цікава сова кілька хвилин тихо кружляла в темряві навколо нього, а тоді, мов той м’яч із пір’я, полетіла далі. Ніч була тиха й холодна, десь далеко на небі впав метеор, жовта смужка на кілька секунд перетнула чорну запону й згасла.

Цієї ночі Семюел Мур спав неспокійно. Встав він зарані, голодний, як вовк. За ніч він зробився багатший за банкіра в Сан-Франціско. Одначе золота не наїсися. Він вигнав з кущів кроля й забив його ножем. Кролів у цій долині було повно. Проте м’ясо йому не смакувало.

З рушницею за плечем Мур пройшов усю долину і вперше вступив до печери: вона була широка, але не дуже глибока. Тоді помалу рушив до виходу з долини і за неповних дві години був уже біля нього. Він побачив перед собою пустельну смугу пісків, яку йому ще треба було здолати. Далеко на виднокрузі тоненькою рискою чорнів ліс.

Опівдні Мур вернувся до табору. Сьогодні він, здавалося, був спокійний і витриманий. Золото траплялося по всій долині, але далі від потоку був уже тільки золотий пил. Добувати його дуже тяжко, та якби копнути глибше, то, може, знайшлися б і зернини. Цілу дорогу старий дивився, чи не побачить десь жилу або те місце, де вона може залягати, одначе нічого не знайшов. Та він був певний, що такі жили тут є, і хотів завтра ще раз пильно пошукати.

Він запаколив біля потоку собі займанку. Дерева на наколи не було, довелося понаносити в чотири кутки каміння і викласти з нього горбики. Цього було досить. Старий зрубав карликову сосну, пообцюкував з неї гілля, а тоненький стовбур закопав посеред займанки. Тоді вистругав маленьку табличку і мисливським ножем вирізав на ній свої ініціали. Табличку він прив’язав ремінцем до соснового пакола.

Хвилину Мур ще вагався й розмірковував, тоді відзначив поряд ще одну займанку і прилаштував на ній табличку з ініціалами Е.Ф. Робити так не годилося, друга займанка була незаконна: кожен мусив запаколювати її сам для себе і потім брати на неї ліцензію. Але хто міг довести, що Едварда Фінні не було з ним?

Поки старий працював, у голові йому снувалися різні думки. Краще взяти ліцензію аж весною. Бо, беручи її, треба вказати, де лежить займанка, тож відразу почнуться балачки, а шпигів та авантурників усюди повно товчеться. І вони можуть з’явитися тут раніше за нього! Скільки всякого наброду сюди збіжиться, тільки-но піде розголос!

Семюел Мур невидющими очима дивився перед себе, а в уяві вже бачив, як злітаються ті шуліки, щоб і собі урвати шматок від копачів, що тяжко працюють на своїх займанках. Ох, що там робитиметься! Напевне, знову буде те саме, що колись, за тих вікопомних років. Не один тут розбагатіє — він, Мур, уже розбагатів… А може, промовчати про свою знахідку і добути ще трохи золота для самого себе? Але хіба йому так багато треба?

Він зразу відкинув цю думку й вилаяв себе старим дурнем. Хто ж не вхопить багатства, коли воно йому за одну ніч само прийде до рук? Як казав той розбійник, якому він допоміг учора?..

Семюел Мур усміхнувся і чесно признався, що він теж не біла ворона. Той чолов’яга правду казав. Людина мордується в горах десятки років не задля того, щоб, спіткнувшись об самородки, переступити через них. Дурне він думав і дурне казав. Навіть запевняв себе, що любить це тяжке, суворе життя. Досі він був ніщо. А тепер — ого! Тепер світ здавався зовсім інакшим.

Мур плюнув і тяжкою ходою рушив до табору. За тих кілька хвилин він зрозумів, що всі роки його гнало в гори одне — жадоба золота. З часом надія на велику здобич пригасала, але перша жменя піску з цього потоку вмент виявила й збудила всі його затаєні жадання. Так, він повинен знайти золоту жилу. А вона тут напевне є!

Старий трусився, мов у лихоманці. Він повільно обернувся і знов уважно перебіг очима по цілій долині. Тоді нап’яв свого намета.

Проте вночі погода нагло змінилася. Мур прокинувся, коли об брезент запорощав дощ. Вітер так рвав намета, що йому довелося вийти й міцніше позабивати кілки. Потім дощ почав іти впереміж із градом, і зробилося так холодно, що Лізі запхалася до нього в намет. Уранці дощ перестав, але небо затягли понурі хмари. Мур, добре знаючись на погоді, побачив, що пахне снігом. Він швиденько спакувався, щоб сніг