Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Задній мотоцикліст, щоб не наїхати на мене, взяв ліворуч, зупинився майже поряд. Мені випав нікчемний шанс на порятунок. Коли б я вирішив скористатися з нього, то перші дві—три секунди мав би справу тільки з трьома фашистами (четвертий — поранений танкіст, не міг би перешкодити), а для них вистачило б короткої черги. Однак їхній мотоцикл утруднював розворот у протилежний бік, мені довелося б зіскакувати на землю і відкочувати свою машину назад. Ні, спочатку треба привчити їх до думки, що в мене вередує мотор. Я з серцем натис на педаль, завів мотор і, мовби намагаючись швидше наздогнати колону, рвонув уперед.

— Легше, будь ласка, — попросив танкіст, підтримуючи поранену руку.

Я збільшував швидкість, вправно обминаючи вибоїни. Ті, що їхали слідом, не відставали. Чудово, так і задумано. Але тут знову зачахкав і замовк мій мотор. Останній мотоцикліст цього разу не міг звернути ліворуч — там була вирва, він зупинився якраз за моєю коляскою. Дуже добре, ковтайте кушпелу й газ. А я, добірно лаючись, намагався завести мотор. Нарешті! Рвонув уперед, доганяючи “своїх”. Так я погрався з мотоциклістом кілька разів, то відстаючи від колони, то квапливо доганяючи її.

Ось ми виїхали на пагорок. До танків було вже рукою подати. Тут! Тільки тут! Я зліз із сідла і схилився над мотором.

— Що в тебе? — мотоцикліст, повільно проїжджаючи мимо, видно, зважував, чи варто йому зупинятися.

— Замикання… — з досадою обізвався я, не підвівши голови. — Гайка відійшла… Зажди!

Він не зупинився. Затримуватися не можна, мерщій за ним. Натиснув із силою на педаль. Вмикаючи фару, глянув на людину, яку мені належало позбавити життя, і відвернувся. Він був мій ворог, я не жалів його ані крихти, та все ж волів би, щоб на його місці сидів фельдфебель Рутнер. Мені було б легше. Передній мотоцикл наддав ходу, але я не відставав, утримуючи промінь фар на солдатові, що сидів за кулеметом лицем до мене. Треба було добряче засліпити його. Стоп! Далі неможна, не встигну сховатися за пагорком до того, як вони зчинять стрілянину. Зупинився, мотора й світла не вимикав. Машина, що йшла попереду, не збавила швидкості. Може, одразу ж після цього дати по них чергу? Таке рішення здавалося не тільки звабним, але й необхідним — адже їм не треба гаяти часу на розворот; солдат, що сидить у колясці, за мить відкриє вогонь з кулемета. І знову щось підказало мені: цього не слід робити.

— Ну, що знов у тебе? — невдоволено запитав “друзяка”.

Я вихопив фінку, дихнув на повні груди і, не дивлячись, всадив йому в груди. Ще раз і ще. Не знаю, куди вцілив з першого разу, але танкіст навіть не зойкнув. Я видихнув повітря з полегкістю, з вимкнутою фарою повернув назад. Яка це була їзда!

— Гей! — закричали позаду. — Гей! Моріц! Мо-оріц! Стій!!! Стріляти будемо…

Коротка пауза, затим коротка черга. Попереджувальна, їм все ще невтямки, все ще не можуть повірити. А ось і друга черга… Та мотоцикл вже виніс мене на пагорб. Ще кілька секунд — і рідна земля закриє мене від куль. Мигнув фарою, щоб не наскочити на вантажну машину, — срібляста смужка гравію сяйнула під колесами і щезла. Розіб’юсь! Увімкнув фару і вже не міг її вимкнути… Машина, гармата, двоє коней, віз залишилися позаду, а погоні і навіть пострілів не чути. Я оглядався кілька разів, бо знав: фельдфебель не змириться з моєю втечею. Адже це сталося після того, як він узяв на себе командування.

Так і є: кулі знову засвистіли, заскиглили над головою. За мною гналися три мотоцикли. Розвідники стріляли на ходу. Проте мене найбільше непокоїла думка про мотор і про шини. Чи витримають? І ще одне відчуття все більше й більше муляло в серці, хоч я інстинктивно намагався витиснути його з свідомості: коли коляска підстрибувала на вибоїнах, рука танкіста била мене по ліктю, наче “друзяка” хотів щось запитати…

Я чимдуж гнав з увімкнутою фарою, раз у раз озираючись назад. Для мене важливо було вловити той момент, коли розвідники здогадаються зупинитись і почнуть вести прицільний вогонь. Вони зупинились, коли я на якусь хвилю заховався у видолинок. Вистроївши машини в ряд, чекали, поки знову з’явиться світло моєї фари. Розрахунок у них правильний — мій мотоцикл на підйомі мусив збавити хід. Але вони прорахувались: у видолинку я вимкнув світло.

Фельдфебель Рутнер міг обзивати мене як завгодно, але тільки не дурнем.

Довго стріляли вони в білий світ, як у копієчку, і облишили нарешті. Я хотів увімкнути світло, та на свій подив помітив, що добре бачу шосе, кювети. Підвів голову, від бурштинової смужки не зосталось і сліду, край неба був зовсім ясний.

Напевне, цей ранок міг стати найщасливішим у моєму житті, коли б я не віз такий гнітючий вантаж. Та я все ще не наважувався зупинитись і позбутися його. Тепер, коли небезпека майже минула, “друзяка” не давав мені спокою. Я не міг відштовхнути мертву руку, як не міг глянути на вбитого. Зрештою відчув, що не можу далі зносити дотику руки мерця. Зупинив мотоцикла і витяг його з коляски. Можна було покинути вбитого посеред дороги чи в кюветі, але я, не знаю чому, відтяг його далі в поле. Перед тим як піти геть, склав танкістові руки на грудях, без страху глянув на нього. І відчув, що не можу піти ось так, ховаючи очі, як полохливий вбивця, а мушу чесно глянути в лице ворога, що загинув від моєї руки. Відверто кажучи, до нього в мене не було ненависті: “Що поробиш, “друзяко”… Не я винен у твоїй смерті. Сам знаєш, для чого тебе сюди послали. А навійні як на війні…”

З цим я і рушив далі. Яснішало. Я помітив на дорозі танк, а потім ще кілька в полі. Вони стояли без будь-якого ладу, від них віяло чимось таким, що дуже нагадувало кладовище. Так, це були танки, підбиті і спалені. Очевидно, десь тут проходила перша лінія оборони наших військ. Отже, час переодягтися в радянську форму.

Гімнастерку я натягнув