Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

глузд. Вона вдарила ногою тирана в груди. Він впав навзнак, вдарився скронею об сулію. Бризнула кров, почувся жалібний стогін.

Гіпатія остовпіла. Божевільна хвиля покотилася далі, у безвість. Залишилася лише безпорадна дівчина, порожня зала і непорушна постать тирана в калюжі крові.

З-за запони вихопилися два чорношкірі охоронці. Тривожно пролунав гонг. Зала сповнилася тінями. Палац залементував, загув.

Гіпатія не чула нічого. Оглухла, оніміла. Вона бачила перед собою лише чорну огидну пляму, яка розпливалася на барвистому мозаїчному покритті підлоги, заповнювала світ.

Страшні очі матері тирана з’явилися з пітьми, глянули в її душу гостро й люто. Мов з безодні пролунав голос:

— Мій нещасний сину! Я не хотіла, щоб ти брав цю доньку демона! О, проклятий той день, коли ти побачив її! Гей, раби! Візьміть її і не спускайте з неї очей! Завтра вона привселюдно умре! Чуєш, ти, зміюко? Не захотіла стати царицею — станеш падаллю!

ОСТАННЯ МИТЬ

Її кинули в малесеньку кам’яницю. Там не можна було ні сісти, ні лягти — лише стояти. Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати.

Гіпатія була спокійна, тиха. Все так просто сталося. Не треба думати, як вирватися з неволі. Кат зробить своє діло, і вона полине назустріч коханому.

Нема ніяких складностей — мук і шукань. То все вигадки бунтуючого мозку. Він щезає, і щезають проблеми. Просто розбивається химерне свічадо, яке відчуло себе свідомістю. Не треба надто довго заглядати в нього, прив’язуватися до власного відбитку. Чим швидше він пропаде — тим легше, тим краще.

Минала довга, довжелезна ніч. Німіли ноги, тіло пронизував біль, але він був ніби збоку, поза нею.

Світанкова прохолода судомила кості, на обличчя сідали крапельки роси. Інколи у віконечко зазирали вартові, дивилися на неї ворожим оком.

Десь далеко чулося голосіння, то лементували всю ніч найняті плакальниці. Гіпатія усміхалася сама собі: які вони смішні! Дух тирана звільнився з нікчемної земної клітки, а вони плачуть. Навіщо? Чи не краще радіти?

За віконечком замерехтіли проблиски сонця. Стало тепліше. Загуркотів засув, двері відчинилися. її повели переходами.

На міському майдані вирувала юрба, напирала до помосту. Лава воїнів широколезими мечами відганяла цікавих. Вузьким проходом, між стіною списів Гіпатію підвели до місця страти. На дощаному помості стояла гігантська металева клітка, а в ній люто металися дві голодні розлючені пантери — це видно було по їхніх запалих животах, вогненно-злобних очах і судомних ривках.

Еллінка жахнулася і помертвіла: невже її віддадуть на з’їжу хижакам? О боги! Яка жорстока кара!

Вона зупинилася на помості, глянула довкола. Доленько! Все чужі, невідомі лиця. Тут ніхто не заплаче за нею. Для людей її смерть — лише цікаве, хвилююче видовище. Людям потрібні розваги!

Недалеко від помосту — паланкін з шатром, оточений вартою. З-за барвистої запони визирає стара правителька Пальміри, нетерпляче чекає початку. Ось вона дала знак. Два кати в чорному схопили Гіпатію за руки і штовхнули до клітки. Вона не опиралася, тихо ввійшла до хижаків, ніби до знайомої кімнати. Заплющила очі, чекала нападу.

Юрба німувала. Пливла небувала тиша.

Гіпатія розплющила очі. Пантери сиділи навпроти неї, дивилися на дівчину круглими жовтими очима, скалили великі гострі ікла і невдоволено ричали. Одна з них махнула хвостом, ступила м’якими лапами ближче, нюхнула ноги еллінки і одійшла. В юрбі почувся сміх, потім регіт. Покотилося слово, набрало сили:

— Свята! Свята! Дева, дева!

Правителька щось гнівно кричала, за шумом не чутно було. Від шатра бігли слуги, варта розганяла юрбу. Гіпатію висмикнули з клітки, пантери накинулися на сторожів, ледве не вхопили одного з них за ногу.

— Невинна, невинна! — ревла юрба. — Відпустити! Знак бога! Знак бога!

Кати схопили Гіпатію і підвели до краю помосту. Там вже була приготовлена дерев’яна колода, велика гостра сокира. Ну що ж — це вже краще! Одна мить, і драма закінчиться. Божественні глядачі розійдуться з амфітеатру…

Гіпатія оглянулася на клітку, вдячно усміхнулася пантерам. Нічого, нічого! Не треба проклинати світу. Хай він живе, хай він радіє, якщо в нім є хижаки, що жаліють засуджених…

Її поставили на коліна, зв’язали руки ззаду. Розкішне золоте волосся зав’язали вузлом на голові. Кат обережно нахилив її шию на відполіровану колоду, ніжно поправив. Певно, йому ще не доводилося одру-бувати такої чарівної голівки. Цікаво, що він відчуватиме, рубаючи такий витвір природи?! Чи жалітиме, як пожаліли її пантери?

Глухо шумить юрба. Чи то гуркіт моря? Чи дзвенять струни кіфари? Може, то Аполлон — сонцесяйний бог — прийшов провести її в останню путь? В глибині серця пролунали слова, відкочувалися у безвість:

Хмари, хмари крилаті, Подаруйте дощі небувалі, Щоб чужинці прокляті І не чули й не знали,
Як по річці грозовій Мій кораблик поплине до моря — На простори чудові, Де немає ні щастя, ні горя…

Швидше, швидше, кате! Визволи мене з остогидлого полону, дай вогнисті крила своїм ударом!

Повільно, аж надто повільно здіймається гостра сокира, ніби холодний серп Селени в зоряному небі. Гостро і злобно блиснула невмолима криця на сонці…

Частина друга
ДОРОГОЮ ТУГИ