Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я - не книжковий персонаж. Я - жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.

Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:

- А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? - І, помітивши мене:

- Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято - постарішала на рік.

Я переступила через поріг.

- Мої вітання.

- З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. - Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.

- Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.

Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:

- Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.

Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:

- Пан знає Пушкіна?

Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:

- Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:

- Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.

Я запротестувала:

- Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.

Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.

- І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!

Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.

З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені. Тамара розпитувала про Дмитра. Я давно здогадувалась, що він їй небайдужий. Той вечір лише потвердив мої підозри. Вона слухала мою розповідь про його життя та навчання в Києві (Дмитро вчився на художника) так, наче брат був генієм не меншим за Пікассо чи Ван Гога. Проте все приємне колись закінчується. Я пообіцяла організувати їй зустріч з Дмитром (ніби мій брат не знайде на вакаціях цікавішого заняття, аніж відвідування однокласниць), і наступної хвилини вона пішла танцювати з якимось хлопцем.

Не минуло й хвилини після зникнення Тамари, як на моє обличчя впала тінь:

- Такій гарній дівчині не можна залишатися самій. Тут багато небезпечних чоловіків. - Євген сів на диван, дуже близько до мене, і я відчула його запах, терпкий запах великого хижака. Я спробувала не відводити очей під його поглядом, проте це було важко.

- Попередьте мене, коли побачите хоч одного.

- Його можна не помітити, якщо він, наприклад, дуже близько. - Він присунувся до мене ще ближче. Від його запаху паморочилося в голові.

- Скільки тобі років, чарівне створіння?

- Називайте мене Марго. А скільки ви дасте?

Він на мить замислився, зміряв мене допитливим поглядом і швидко відповів:

- Сімнадцять.

Мені було чотирнадцять.

Я подивилася на нього широко розплющеними очима, вдаючи захоплення:

- Яка точність! Ви, мабуть, справжній знавець жінок!

- Скоріше, справжній шанувальник. І мушу зізнатися: я захопився вами. У вас зовнішність королеви. Правду кажуть, що кров вирішує все, Маргарито Миколаївно.

- Булгаков! - Мені сподобалася влучність цитати. - Обожнюю цього письменника. А щодо крови, то в моєму роді не було королев.

- Чому ви такі впевнені? Достоту простежити неможливо, а на бабці чи прабабці рід не закінчується. Такі очі, такий погляд, така постава - ніщо в цьому світі не з'являється саме собою, повірте мені.

Я кивнула. Кому він розповідає! Євген простягнув мені келих.

- За королеву!

І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.

Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.

- Що це за вино? Воно таке міцне!

Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!

- Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.

- Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.

Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.

Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно винограду з тарілки, щоб хоч чимось зайняти свої неслухняні руки. Цієї миті Євген перехопив їх, від його дотику в мені запалав вогонь. Я знала, що він бачив іскри цього полум'я в моїх очах, проте мені було байдуже.

- Дозвольте допомогти вам. Виноград треба їсти просто з грона, тримаючи його ось так. - Він підніс кетяг до моїх губів. Я слухняно відкусила одну ягоду, яка одразу стала мені упоперек