Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

— Чому ти так кажеш?

— Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.

— Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?

— Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?

— Звичайно.

— Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.

— Можу собі уявити.

— Не ображайся… І дякую за подарунки.

— Вимкнути світло?

— Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.

Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:

Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися — це одержати у дарунок цілий світ.

Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній».

Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.

Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.

— Аріелю, — прошепотіла вона.

— Я тут.

— Але я тебе не бачу.

— Тут…

Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.

— Як тобі вдалося туди видряпатися?

— Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?

Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.

— Чудові лижі, — мовив він. — І саночки також!

Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?

— Звідки ти знав, що має прийти мама? — запитала вона.

— «Що має прийти мама», — повторив Аріель. — «Звідки ти знав, що має прийти мама?»

— Перестань!

— Я тільки смакую слова.

— Смакуєш слова?

Він кивнув:

— Це єдине, що може смакувати ангел.

— І які вони на смак?

— Трохи дивні.

— Чому?

— Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?

Сесілія зітхнула.

— Звідки ти знав, що мама прийде? — повторила знову.

— Вона поставила годинник на третю.

— Хіба ти бачиш крізь стіни?

Аріель підступив на крок ближче:

— Перестань плести дурниці. Ваші «стіни» не є стінами для нас.

Від здивування вона аж піднесла руку до рота:

— У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?

— Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров’ю.

Сесілію пересмикнуло:

— Поговоримо про щось інше.

— Не маю нічого проти.

— Підійди ближче.

Раз — і Аріель уже на стільці перед ліжком. Він ніби перенісся у просторі, не зробивши для цього жодного кроку. Так кадри слайдів змінюють одні одних, досить увімкнути проектор.

— Я не бачила, щоб ти рухався, — сказала вона. — Просто враз опинився біля мене.

— Ми не маємо потреби «рухатися» у вашому розумінні цього слова. Варто тільки вказати місце, і я відразу там з’явлюся.

— Поясни детальніше. А ще розкажи, як тобі вдається проходити крізь зачинені двері. Цього мені ніяк не збагнути.

Аріель завагався:

— Добре, але за однієї умови.

Сесілія здригнулася:

— Я й не знала, що ангелам для добрих вчинків потрібні якісь умови!

— Але ж ти не просиш мене зробити комусь добро, а хочеш вивідати небесні таємниці.

— То що за умова?

— Ти розкажеш мені про земні таємниці.

— Ха, та ти ж усе знаєш!

Аріель зручніше вмостився на стільці:

— Я, наприклад, зовсім не знаю, що це таке — бути з плоті і крові. Я не знаю, як дорослішають. Або як це — споживати їжу, мерзнути, бачити сни, особливо солодкі сни.

— Але ж ти розмовляєш не зі мною першою. Хіба не сам казав, що ангели живуть вічно?

— А ще я казав, що ангели не перестають дивуватися з витвору Творця. До того ж ми не так часто з’являємося людям. Востаннє я заступав на ангельську вахту понад сто літ тому в Німеччині.

— Біля кого ти тоді сидів?

— Він називався Альберт і був дуже хворий.

— Як йому велося?

— На жаль, не дуже добре. Тому-то й я сидів біля нього.

Сесілія хмикнула:

— Сподіваюся, ви приходите в гості не лише тоді, коли справи зовсім кепські. Нічого безглуздішого мені ще не доводилося чути.

— Хіба втішати когось у біді безглуздо?

— А він тобі не розповів, як це