Ольга Саліпа - Зламані речі

Дівчина взяла блузку в руки, сіла на край ліжка і притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахи – ось справжні кати, котрі ще довго ятритимуть рану. Мамою і татом тут пахне все.

Марі заплющила очі, вдихнула аромат, і по її щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неї більше немає мами. Цей запах, який з дитинства відчувала в її обіймах, скоро назавжди вивітриться…

Відчинила комод, щоб заховати блузу подалі. У верхній шухляді – новенький чеський набір косметики. Подарунок їй на день народження. Можна тільки уявити, скількох знайомих татові довелося обдзвонити, щоб його дістати. Хотіли потішити доньку.

Дівчинка поспіхом зачинила комод і скрутилася калачиком на ліжку. Загіпсоване плече нагадувало про себе тупим болем. Сльози закінчилися і змінилися безсиллям. Марі заснула.

Одного ранку дівчинка прокинулася від звуку вхідних дверей, що зачинилися. Сонячне проміння лоскотало її обличчя крізь фіранку, і було так добре, що хотілося всміхатися. І куди це тато пішов так рано в суботу? Можна ж іще спати.

Раптом вона сіла на ліжку. Батьків уже немає. Сьогодні – сороковий день. Мабуть, то їхні душі назавжди вийшли з дому, щоб уже ніколи не повернутися.

Марі взулася в капці, накинула халат і підійшла до вхідних дверей. Замкнено. Відчула, що тепер вона остаточно сама.

У холодильнику було пусто. Запаси їжі за ці півтора місяця вичерпалися цілком і повністю. Сусідки й мамині подружки час від часу приносили їжу, але так не могло тривати довго.

У двері подзвонили. На порозі стояли дві жінки невизначеного віку – зачіски-«хвостики» і сірі мішкуваті пальта, певно, мали додавати їм солідності.

– Марійка?

Дівчинка мовчки кивнула.

– Збирайся, поїдеш з нами.

– Але куди?

– У дитячий будинок.

– Я вже доросла, цілком можу обходитися сама!

– Не можеш. За законом не можеш. Але ти не хвилюйся, це лише на рік. Після дев’ятого класу вступиш в училище – буде тобі самостійне життя.

– Але я хотіла в консерваторію…

– Може, і в консерваторію. – Жінки переглянулися. – Усяке буває. Збирайся. Ми зачекаємо.

Марі дістала з шафи велику валізу. З нею вони з батьками їздили відпочивати в санаторій. Поскладала одяг і ледве зачинила: чого-чого, а суконь і кофтинок мала вдосталь. В іншу валізу склала взуття і деякі дрібні речі – косметику, фотографії, плеєр з касетами й ноти. Обвела поглядом кімнату. Наче нічого не забула. Зрештою, квартира все одно належатиме їй – ще повернеться. Ключі віддала сусідці по сходовому майданчику. На зберігання.

Це ж лише на рік. Ненадовго.

– А куди ви її? – У дворі будинку до Марі та жінок із соцслужби невпевнено підійшла сусідка, мама колишньої подружки Каті, тієї самої, в якої дівчинка забрала перемогу в музичному конкурсі.

– Ясно куди – в дитячий будинок, – кинула недбало одна з жінок.

– Та вона ж там пропаде!

– Усі живуть – і вона житиме, ще одна цяця!

Жінки відчинили двері робочої «ниви» і вже хотіли сідати всередину, але мама Каті схопила одну з них за руку:

– Залиште Марійку зі мною. Хоча б на місяць. А я тим часом на неї опіку оформлю.

Жінки переглянулися:

– Ти що, дурна? На злочин нас штовхаєш? – але дверей не зачинили. Чогось чекали.

– Ось, то вам за клопоти. – Кілька купюр непомітно перейшли до кишені однієї з жінок.

– Добре, – сказала одна з них після кількасекундної паузи з таким виразом обличчя, наче робила велику послугу. – Керівництву скажемо, що дівчинки вдома не застали. Але майте на увазі: наступного разу до вас прийдуть з міліцією.

Двері «ниви» гучно захряснулись, і автівка повільно виїхала з подвір’я будинку.

Марі так і залишилася стояти на тротуарі з великою валізою, ошелешена тим, що відбулося.

– Ходімо додому. А там щось придумаємо. – Катина мама, здається, теж здивувалася своїй сміливості.

– Ходімо. – Марі не мала ні сили, ні настрою протестувати.

П’ятнадцять. Сьогодні Регіні п’ятнадцять. День народження в дитячому будинку трохи не такий, ніж якби ти святкував його вдома.

Бухгалтерка закладу, яка часом на канікулах забирала Регіну до себе, точніше – допомагати глядіти трьох малих дітей, – принесла трохи різних цукерок. Ось і все свято.

Ще кілька років тому майже всі ці солодощі довелося б віддати «старшакам», а зараз вона сама вже в останньому класі. Проте молодших не «пресує». Нецікаво.

Цікаво читати. У бібліотеці дитячого будинку не залишилося жодної книги, яка б не ночувала під подушкою Регіни – ковтала їх спрагло й похапцем, наче боялася, що не встигне. А в дев’ятому класі їй дозволили записатися в міську бібліотеку й ходити туди без вихователів. Раз на тиждень, після уроків, дівчинка збирала прочитані книги в потертий заплічник і йшла пішки більше чотирьох кілометрів, щоб узяти нові. Кишенькових грошей дитбудинківцям не давали, тому громадським транспортом не користувалася. Ходила пішки навіть у дощ чи мороз.

Того дня в бібліотеці її чекали. Зрештою, це чи не єдине місце, де дівчинку справді раді були бачити. Для решти світу вона залишалася невидимою. Блідою тінню без імені й обличчя.

Дитбудинківців завжди трохи побоювалися й намагались обходити десятою дорогою. Не пристосовані до суспільства, вони росли й виживали ніби десь на узбіччі, чіплялися за будь-яку ілюзію кращого життя.

Бібліотекарка Тамара, повновида жінка років сорока, по-змовницьки покликала Регіну в маленьку службову кімнатку, що прилягала до читацької зали. Там на столі стояв справжнісінький торт! І неабиякий, а цілий «Наполеон»!

– Це – мені? – Регіна не йняла віри.

– А що, то в мене сьогодні день народження? – Жінка голосно розсміялася, закидаючи голову назад. – Вибач, без свічок, зате домашній. Сама пекла. Зараз поставлю кип’ятильник і питимемо чай.

Поки Тамара поралася з окропом, Регіна роздивлялася свій торт. Ні, вона не з лісу вибігла й торти бачила не раз – і куштувала. Із солодощами до них приїздили представники владної верхівки, а часом – просто багаті люди, які хотіли потішити свою душу допомогою сиротам. Але щоб ось так – увесь торт був її. Цілий. Не поділений на шматки за кількістю учнів у класі – то справді вперше.

Тамара принесла дві великі чашки з чаєм.

– Ну що, імениннице, нумо різати? – Жінка простягнула Регіні ножа, і та несміливо доторкнулася ним до крихкого тіла «Наполеона». Спочатку – надвоє, потім половинку – ще на дві, кожну четвертину – ще на дві. – Ти ріж, ріж, не бійся. Що не з’їмо – забереш із собою.

Регіна злизувала з пальців крем і всміхалася. Просто тому, що їй було добре. Просто тому, що вперше за багато років мала справжнє свято.

Тамара витягнула з-під стола пляшку з чимось алкогольним і щедро налила собі в чай:

– За твоє здоров’я! Тобі не пропоную – мала ще. А сама вип’ю.

У