Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

колінчастих підставках, перетворившись на стіл. В отворі стіни, який відкрився за нею, виявилися полиці укладистого буфета, уставлені посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескаті боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знімав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, і ставив його на столі також у затискувачі, кожен з яких відповідав тій чи іншій формі посуду. Розставивши все на столі в ідеальному порядку, Ван Лун задоволено посміхнувся:

— Зовсім як в кращому, зразковому ресторані! Тепер ще серветки. І можна приступати до їжі.

— Без чаю, без гарячого? — розчаровано відзначив Сокіл.

— Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, — втішив його Ван Лун. — Якщо, звісно, Микола Петрович дозволить…

— А чому б йому і не дозволити? — пролунав веселий голос Риндіна, який з’явився в дверях каюти. — Навпаки, він цілком підтримує вашу ідею, Ван. Сьогодні — особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогодні — це добре!

— Тільки дивно якось, що немає стільців. Здається ніби все не так, — нарікав Сокіл, наближаючись до стола.

— Обійдемося, Вадиме! А потім, повірте мені, що повітря за наших умов краще від найвигіднішого стільця. Не забудьте лише закріпитися пружинами біля стола. Почнемо, друзі!

Риндін першим «сів» біля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що він защепнув навколо кожної ноги під столом пружинні кільця, пристосовані під квадратною панеллю. Його приклад наслідували й інші. Тепер кожен був наче прикріплений до стола вище колін, не доводилося побоюватися, що необережний різкий рух відштовхне людину від стола і винесе її на середину каюти.

Навколо стола в повітрі сиділи три мандрівники в космосі. Вони посміхалися, поглядаючи один на одного. Справді, вигляд людини, яка по суті ні на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повітрі, був досить кумедним. Втім, таке відчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину-дві члени експедиції забули про це. Риндін все ж таки попередив ще раз:

— Без різких рухів, друзі! Інакше й пружинні кільця не врятують. Пам’ятайте золоте правило: дія дорівнюється протидії. Якщо ви натискуєте на якусь річ, ви з такою самою силою відштовхуєтеся від неї.

— Як Вадим від стінки, — підморгнув Ван Лун.

Сокіл і собі посміхнувся, згадавши, як його кидало від одної стіни каюти до другої.

— Ну, почнемо ж таки!

Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок і перевернув пляшку шийкою вниз. Як і слід було чекати, з неї не вилилося ані краплини. Тоді Риндін підніс пляшку до своєї чашки — також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Він устромив шийку пляшки у верхню частину чашки і злегка натиснув на гумові стінки. З шийки повільно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала відокремлюватися від пляшки; незважаючи на її досить великий розмір, ця краплина зразу ж таки ховалася назад, у пляшку, варт було тільки зменшити тиск на гумові стінки.

Риндін трохи струсонув пляшку:

— Ну, відокремлюйся!

Велика краплина вина відірвалася від шийки і залишилася в чашці.

— Перший бокал готовий! Давайте ваші!

В такий же спосіб Риндін наповнив чашки товаришів, поставив пляшку назад у затискувач на столі і підніс свою чашку:

— Наш перший тост — за велику Радянську Батьківщину, за радянський народ, за успіх того, що доручено нам Батьківщиною! — урочисто вимовив він.

Кожен узяв по тонкій скляній трубочці і через неї випив вино. Першим відірвався від чашки Сокіл.

— Чудове вино, — сказав він. — Ніколи ще не пив такого!

— Скажу, воно ж таки космічне, — відгукнувся Ван Лун.

— Але трубочка страшенно заважає, — вів далі Сокіл. — Куди краще й приємніше було б пити без неї, прямо з чашки.

— А ви спробуйте, якщо для вас замало добре відомих усім нам теоретичних даних, — хитро підморгнув Ван Луну Риндін.

— Та ні, я розумію, що це необхідно. А все ж таки цікаво спробувати. Невже не впораюся, навіть якщо буду дуже обережним? — заявив Сокіл.

Геолог випустив трубочку із пальців: вона не залишилася висіти в повітрі, а повільно попливла до столу. Ван Лун з цікавістю стежив за Соколом, який підніс чашку до рота, спробував потягти з неї вино.

— Так, так, невгамовний ви експериментатор, — жартівливо підохотив Сокола Риндін. — Енергійніше!

Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. І тієї ж секунди з неї вилетіла велика куляста краплина вина завбільшки з яблуко. Гойдаючись у повітрі і виблискуючи круглими боками, вона пролетіла повз голову Сокола і линула далі вздовж каюти.

— Ловіть, ловіть! — вигукнув Ван Лун. — Вино відлітає!

Краплина пливла в повітрі далі й далі.

— І справді, доведеться вам ловити цю краплину, адже інакше вона розтечеться по першій же речі, з якою зіткнеться, — перемагаючи сміх, сказав Микола Петрович.

Сконфужений Сокіл висмикнув ноги з пружинних кілець під столом і кинувся навздогін за краплиною. Але спіймати її було нелегкою справою. Від найменшого коливання повітря кругла краплина зразу ж таки відхилялася вбік, змінюючи свій напрям. Сокіл наполегливо переслідував її, перехоплюючи руками петлі в стінах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива істота, кожного разу ухилялася від нього, підштовхувана коливаннями повітря, які мимоволі робив своїми рухами Сокіл.

— Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайняті! — незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима.

Сокіл видимо розгубився. Різким рухом витягненої вперед руки він спробував настигнути краплину і схопити її, забувши, що це рідина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою — і одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю обліпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях і далі під рукав. На манжеті сорочки Вадима з’явилася яскраво-червона