Олексій Якович Огульчанський - Вітрів кут

Луна від його голосу прокотилася печерою і зникла в глибині підземелля.

Сірників ні в кого не було.

— У мене, здається, ліхтарик кишеньковий є в рюкзаку. Якщо не забув, — проговорив Вася.

Він нестерпно довго шукав у рюкзаку. Нарешті — о радість! — мутний промінь ліхтарика прорізав темряву. Над головою друзі побачили похмурі, готові щохвилини обвалитися склепіння. Прямо перед ними виднівся прохід, який тягнувся кудись углиб.

— Дай, Васю, ліхтарик. Зараз знайдемо вихід, — сказав Толя.

І вони знову рушили в путь. Йти стало веселіше: попереду плигав зайчик від світла ліхтарика. Тільки Шустик зрідка скавчав.

— Це ж чудово! — несподівано зрадів Вася. — Ми заблудилися в печері. Факт, заблудились. Як у книжці. Печера, мабуть, величезна. Побродимо. Можливо, й слон десь тут…

— Печера — це добре, — сказав розсудливий Толя, — а от що заблудилися — це не дуже весело. Значно цікавіше про це в книжці читати на дивані в теплій кімнаті.

— Як же це так? — обурилася Рая. — Тільки що було сонце, квіти, і на тобі… якийсь підвал. Сиро, бр-р-р! А дідусь…

— Ми досліджуватимемо печеру, — запропонував Вася. Взагалі володар капітанського картуза почував себе чудово і радів пригоді.

— Не хочу я вашої печери, — обізвалася Рая. — Кричати треба.

— Можна й покричати, та тільки це даремно. Ми знайдемо вихід, — зауважив Толя.

— Ось тут підхоже місце, відпочиньмо, — запропонував Вася.

Діти влаштувались під стіною печери на сухому піску. Про те, що сталося, більше не говорили.

— Їсти хочеться, — тихо промовила Рая.

— Можна й перекусити, — підтримав Толя. — Треба тільки перевірити, що у нас є в запасі.

Їжі виявилось не дуже багато. Два бутерброди з ковбасою, двадцять сім в'ялених бичків, пляшка молока, шматок хліба…

Толя розрізав бутерброд на три рівні частини. Їли мовчки.

— Гербарій я викину. Нащо він нам тепер, — вирішив нарешті Вася.

— Я тобі викину, — пригрозила Рая. — Неси, згодиться.

— Викину і все. Тепер ми бранці печери, — пишномовно заявив він.

— Морську клятву давав. Пам'ятаєш, на «Уралі»? — нагадав Толя.

— Ну й що ж, давав, — глухо відгукнувся Вася, але тут же змовк.

Знову рушили в путь. Дбайливо оглядали кожну щілину. Куди ж ділася лисяча нора? Вона повинна бути десь недалеко, поруч… Але ліхтарик освітлював вузький прохід, який тягнувся все далі й далі…

Здавалося, не буде кінця цьому вузькому підземному коридору. Часто зустрічались завали. Звичайно першим несподівану перешкоду переборював Шустик. Він зникав за земляним бар'єром, і одразу ж відтіля доносилося нетерпляче гавкання. Толя освітлював дорогу ліхтариком і, обравши зручний перелаз, дерся вгору. За Толею Рая, а потім уже Вася. Від затхлого сирого повітря паморочилася голова. Клонило на сон.

Усе частіше зупинялися на відпочинок. Сідали на пісок і мовчки прислухались. Навколо така тиша, що чути було, як б'ється власне серце. Вася помітно притих. Він почав розуміти серйозність становища. Його друзі правильно оцінили обстановку давно, майже з перших хвилин несподіваного полону.

Після короткого відпочинку знову крокували вузьким коридором. Раптом Толя, який ішов попереду, крикнув:

— Ой! Що я бачу! — і кинувся вперед. — Сюди! Якась записка.

— Записка?

Толя розгорнув зім'ятий аркушик паперу і при світлі ліхтаря прочитав:

— «Марш фізкультурників».

— «Марш фізкультурників»? — запитав, підійшовши, Вася. — Чекайте! Цю пісню я переписував. Вона у мене в кишені була. Теж знайшов час для жартів!.. — докірливо закінчив він.

— Які ж це жарти? — здивувався Толя. — Вона ось тут лежала.

— Дивна річ! Як же це могло статися!

Вася перший розібрався в усьому. Він обмацав свої кишені, мить постояв на тому місці, де Толя знайшов папірець, і сказав:

— У мене в кишені дірка. Папірець і випав. А ми… ми як білка в колесі крутимося!

— Як це крутимося?

— Мою пісню знайшли? Знайшли. Значить, на старе місце прийшли. От і крутимося.

— Правда, крутимося. Що ж робити? — стурбувався Толя.

— А де наш Шустик? — несподівано зауважила Рая.

Толя освітив печеру. Собаки не було.

— Шустик! Шустик! — дзвінко розляглася луна підземеллям.

Собака не з'явився. Вирішили шукати Шустика. Не гинути ж йому! Тепер частіше зупинялись і кликали вірного пса. Але Шустик зник.

Звуки, не голосніші за. мишачий писк, невиразно доносилися звідкись здалеку. Безсумнівно, це вищав Шустик. Але де ж він? Прислухалися. Старанно оглядали стіни печери, завалені глибами черепашника, але ніяких відгалужень не знаходили. А проте Шустик був десь за цими стінами; в цьому вже ніхто не сумнівався: собаче вищання доносилося відтіля.

Пересуваючись вперед підземеллям, Толя весь час обмацував променем ліхтаря нерівну, всю в розколинах, стіну. Чим далі, тим важчим ставав шлях. Дорогу перетинали болітця з смердючою в'язкою грязюкою, часто зустрічалися великі ніздрюваті і колючі, як їжак, кристали гіпсу.

— Дивіться! — раптом крикнув Вася.

За пластом глини, що сповз на дно печери, друзі побачили овальний, на зріст людини, прохід. Звідтіля вже досить гучно доносилося гавкання і вищання. Друзі поспішили Шустику на виручку.

За кілька хвилин Толя, який ішов попереду, зупинився. Шлях перетинала велика з крутими стінками яма. Промінь ліхтарика ковзнув по прямовисній стіні вниз і зупинився на темному клубку. Клубок ворушився. Це був Шустик. Як же витягти пса? Вірьовки не було. Може, є у яму який-небудь спуск? Толя посвітив ліхтариком, але ніякого спуску не побачив.

— Пояс! — вигукнув Толя. — Пояс використаємо замість вірьовки.

Першим спускався Вася. Толя тримав пояс, а Рая світила ліхтариком. Ось хлопець і на дні.

Взявши собаку на руки, оглянувся навколо. З правого боку в кутку чорніла досить широка і висока