Борис Опанасович Комар - Векша

лячний був тут бог блискавки й грому. Він стояв крицевими[23] ногами на кам’яному столі, мав довгі покручені вуса, схожі на блискавки, великі, з туриних рогів, трубчасті вуха. Та найбільше вразили молодика його проникливі, гнівні, палаючі очі і грімотливі звуки, які весь час лунали під округлим склепінням.

І в цьому капищі, як і в торжищному, біля глиняного стовпа-жертовника походжав старий волхв.

Як вийшли, Путята сказав, що йому розтлумачив один дід, чого в Перуна такі очі й голос. Очі в нього з червонястого мінливого каміння, яке пломеніє від олійного світильника, що горить у здоровецькій голові. І згуки ті зовсім не грім. То гуде порожня Перунова голова, коли волхв ходить у чревіях[24] з дерев’яною підошвою по лункій вигладженій долівці.

За капищем стояло кілька високих будівель.

— Що це — я вже сам догадався, — сказав Векша. — Князів терем. Так?

— Вгадав, — мовив Путята.

— Давай ближче підійдемо, подивимося.

— А меду-солодушки не хочеш? Сьогодні перед походом Ігор-князь розщедрився, гулянку влаштував для городян. Чуєш, як он там виграють! — показав у кінець площі, де було не менше людей, ніж на торжищі. — Можна й випити на дарівщину, й потанцювати.

— Нехай пізніше. Спочатку терем подивимось. Рушили до терема.

— Хто там? — кивнув Векша на розчинені вікна у верхній надбудові княжого терема, звідки чулися жіночі співи й сміх.

— Жона князева Ольга та її челядниці веселяться.

— Невже їх стільки в неї?

— І не злічити! Як курей у курнику.

— Навіщо? — ніяк не міг збагнути Векша. — Що вони там роблять?

— Робота знайдеться. Шиють убрання для княгині, одягають її, веселять, їсти подають.

— Хіба сама не може? Вона ж, мабуть, не каліка?

— Таке й скажеш — “каліка”, — всміхнувся Путята. — Звісно, не каліка. Княгиня! Ось хто вона. Ясно?.. Ну, тепер давай меду скуштуємо, — потягнув Векшу до юрми.

— Щось не хочеться меду, — сказав Векша, коли наблизились до гульбища. — Може, краще послухаємо гудаків?

— Йди слухай, я тебе знайду, — сказав Путята й поквапився до кадубів із хмільним напоєм, де товпився простолюд.

Векша проштовхався на середину. Там, на підмостку, гудаки щосили дмухали в довгі ріжки-дудки, кілька чоловік гатили в бубни, а навколо них підстрибували захмелені танцюристи, кидаючи вгору шапки.

Путята не загаявся, швидко відшукав Векшу. Був злий, насуплений: меду йому не дісталося — спорожніли кадуби.

НЕСПОДІВАНКА

Коли б Путята не смикав Векшу за рукав, він, певно, до самої півночі простовбичив у князевому дворищі — так йому весело було на тому гульбищі.

— Та годі тобі — пора додому, — вмовляв Путята. — Ніч же. Гість сердитиметься.

— Ну, ходім уже, — врешті піддався Векша.

Вибралися з натовпу, вийшли за ворота на узвіз і подалися крутою стежкою вниз.

Раптом збоку у темному хіднику пролунав відчайдушний жіночий крик.

— Стривай!.. — зупинився Векша.

— Душать когось… — прошепотів Путята, боязко хапаючи Векшу за руку. — Тікаймо!

— Що ти? — відсахнувся од нього Векша. — Боронити ж треба!

— Біжімо, кажу, скоріше, прибити можуть…

— Дивно у вас! У нас хіба що звіра остерігаються о такій порі… Крик знову повторився й обірвався. Векша метнувсь у вузький хідник.

Там двоє ратних людей тягли за руки якусь дівчину, третій позаду кутав її голову в корзно[25]. Дівчина пручалася, намагалась вирватися, але вони тримали її міцно.

Векша висмикнув з огорожі розсохуватий паколень і, вигукуючи щосили ловецьке “Аго-о!.. Аго-о!..”, кинувся до нападників.

Десь позаду лементував Путята:

— Ве-екшо! Ве-екшо-о!..

Зачувши ті вигуки й лемент, ратні, певно, подумали, що до них біжить багато городян. Двоє передніх злякалися й шмигнули за огорожу. Третій облишив дівчину й од несподіванки застиг на місці.

Векша з розгону ткнув паколнем у розгубленого ратного. Той поточився, але на ногах встояв. Коли налетів на нього вдруге, ратний замахнувся мечем. Векша підбив йому руку, меч злегка зачепив плече і брязнув на землю.

— Утікаймо! — видихнула дівчина й побігла чимдуж хідником. Векша чкурнув слідом за нею.

Біля одного з дворів вона зупинилася і почала нестямно гатити кулаками в ворота.

Заторготів засув, прочинились дверцята. Дівчина, знепритомнівши, впала якомусь чоловікові на руки…

Поки Векша зачиняв дверцята, чоловік відніс дівчину до хижі.

Векша постояв, прислухався, чи не гониться часом хто слідом, переступив поріг і собі.

Як же він здивувався, коли впізнав у господареві того кощавого стрільника, якого бачив сьогодні на торжищі! А дівчина?.. Та це ж його донька, Яна!..

Отець мостив непритомну дочку на лаві, настрахана мати кропила її обличчя водою.

Яна розплющила очі й зайшлася плачем.

— Та що скоїлось? — суворо глянув стрільник на Векшу.

Векша розповів, як усе сталося.

— Це ті підлі заброди, варяги! — скипів стрільник. — Щоб їхні кості вовки розтягли!.. Правду сказано: не жди дяки від приблудної псяки. Мало того, що об’їдають, глум іще чинять…

Виявилося, один із ратних варягів купив у нього на торжищі десяток стріл і попросив занести їх увечері.