Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

— Тому що цей чарівник Рот лупцюватиме вас нагаєм по надзвичайно чутливих частинах тіла і незагоєних ранах. Ви мене розумієте, пане Бурдійя?.. Отож, я слухаю вас.

Секунда нерішучості і вагання.

— Це я убив його.

Ганс фон Шульц підвівся, обійшов стіл і став перед ним.

Франсуа Бурдійя чекав удару кулаком в обличчя. Але натомість полковник поклав йому руку на плече.

— Оце правильно! Ви зараз усе нам розкажете, пане Бурдійя. Кальтцейс запише.

Блондин з ляльковим обличчям, що сидів позаду за маленьким столом, приготувався. Рот обережно поклав нагая на мармурове підвіконня.

— Ну, що?

Франсуа Бурдійя відповів не зразу. Невидючими очима він глянув на худорлявого. Німець, що виконував обов’язки тюремного наглядача, піднімався сходами, і його лункі кроки чути було аж у підвалі.

— Вони не допитували мене. Я не знаю чому.

Франсуа Бурдійя, якому вже повернули його одяг, із скам’янілим обличчям сів у кутку підвалу і втупився у стінку.

Лише через три чверті години, коли за ним прийшли знову, він помітив, що маленька єврейка зникла з підвалу.

Франсуа Бурдійя знову наказали роздягнутися, і він слухав Ганса фон Шульца, сором’язливо прикривши живіт руками. Цього разу полковник говорив по-французькому гірше, ніж завжди. З усього видно було, що він добряче хильнув.

— У своєму зізнанні ви заявили, що користувались крупнокаліберною зброєю невідомої марки. Чи не так? Гаразд! Цю зброю, — так ви нам сказали, — ви кинули потім через огорожу парку, після злочину. Правильно? Дуже добре!

Франсуа Бурдійя гарячково міркував, до чого полковник все це веде. Він відчував в його запитаннях приховану загрозу.

— Ми її не знайшли, вашої зброї. Можливо, її хтось підняв. Так, це справді був револьвер! І ми встановили, який саме. Чуєте, пане Бурдійя? Ми встановили, який саме.

Він мало не кричав. Потім повів далі, вже спокійніше.

— …Куля, вийнята з тіла лейтенанта Крюбера, виявилась калібру дев’ять міліметрів, і стріляли з «люгера» нового випуску. Це вам нічого не говорить, пане Бурдійя?

Той мовчав.

— Ні? Нічого не говорить?.. Дуже шкода. А факт цей проливає світло на деякі події. Він свідчить, що ви, по-перше, брехали, заявляючи, ніби не належите до терористичної організації, а, по-друге, що ви вбили ще одного німецького офіцера і заволоділи його зброєю… мабуть, того, який зник минулої ночі на станції. У нього теж був «люгер»…

Ганс фон Шульц ковтнув коньяку.

— Отже, тепер нам абсолютно ясно, що ви належите до банди убивців-терористів.

Знову коньяк, цього разу просто з пляшки.

— Пане Бурдійя, ви небезпечний терорист. Нам треба, щоб ви назвали прізвища людей, з якими були зв’язані, нам треба знати плани ваших дій.

Франсуа Бурдійя зрозумів: його битимуть до смерті. Вони замордують його. Єдине, що він міг зробити — це відмовитися від свого «зізнання», але це вже не поможе.

«Якби я міг покінчити з собою! Покінчити з усім, одразу!..»

Коли худорлявий постукав у двері підвалу, щоб покликати наглядача, він думав лише про задоволення своїх природних потреб. Думка про втечу з’явилася раптово. Повертаючись з убиральні, він помітив за кілька кроків, високо на панелі біля дверей шевський ніж, певно, забутий колишніми власниками маєтку.

«Я його дістану, коли підстрибну». Ось він порівнявся з тим місцем, де лежить ніж; наглядач іде поряд з автоматом напереваги.

Він підстрибнув. Німець, перш ніж остиг зрозуміти щось, упав на підлогу з перерізаним горлом, спливаючи кров'ю.

Худорлявий хвилину з жахом дивився на німця, вирячивши очі, потім нахилився і тремтячими руками схопив з підлоги автомат.

«Як же діє ця клята штуковина? Де ж тут у дідька затвор? О, в диявола душу!..»

Він нервував. Ще трохи, і він би пожалкував про те, що вчинив зовсім несвідомо, несподівано для самого себе.

Ага, ось воно! Він переконався, що автомат заряджений, І побіг сходами.

Та раптом він згадав про ув’язнених товаришів.

«Боже мій, я зовсім забув про них! Вони ж відповідатимуть за все, це точної..»

Він уже досяг останньої сходинки, ось і двері підвалу. Якусь мить вагався.

«Я маю один шанс із ста вирватися звідси, а з ними мене схоплять. ТікатиІ»

Він виправдовував своє рішення тим, що належав до руху Опору.

«Я там потрібен. А вони?»

Він зупинився, згадавши юнака, що затопив у пику рожевощокого.

Німця він знайшов уже нагорі на сходах. Плазуючи, той залишив за собою широкий кривавий слід. Одна нога його ще сіпалась.

«Ні, тепер ти далі не підеш!.. Конай, як скажений пес».

Двері підвалу виходили в комірчину садівника, звідти можна було вийти в сад. На нижньому поверсі будинку панували тиша й спокій.

«Все дуже просто», — подумав худорлявий.

Заложники пішли за ним без зайвих суперечок. Труп вартового — надто сильний аргумент. Худорлявий обережно визирнув і роздивився на всі боки. Поки що їм щастить: вся алея вимощена плитами, менше шуму.

Він пояснив пошепки:

— Ця садиба має в мурованому паркані хвіртку для торговців і поставщиків, що виходить на вуличку, паралельну центральній. Тікаємо через хвіртку, Не забувайте: найнебезпечніше — пройти сад.

На першому поверсі розлігся регіт, приглушений важкими портьєрами, а потім з другого поверху долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а справжнє виття, тужливе, моторошне. Наче вила поранена тварина.

У всіх майнула одна й та ж думка: парижанин!