В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

вони нагадували сплячих їжаків. З висоти на них можна було дивитися нескінченно. Втім, «Оксо» летів зовсім низько. Унизу вигадливим серпантином вилася ниточка дороги.

Сеня вибрав момент, коли на короткій ділянці, затиснутій між двома крутими поворотами, не було жодної машини, знизився, сів і як ні в чому не бувало покотив до Ялти. При цьому він дуже спритно пірнув під тролейбусні проводи, дряпнувши днищем об верхівки кипарисів. Гурзуф і Ведмідь-гора вже лежали позаду, невдовзі проїхали ботанічний сад і Масандру з її новими багатоповерхівками. Спереду розкинулася Ялта — галаслива багатобарвна Мекка курортників-товстосумів. Про тутешню дорожнечу ходили легенди, але Ольша не бентежилися: хірурги-розвідники явно не відчували браку коштів. Так що, дивись, ще й вигорить гульнути на халяву.

Місто зустріло їх строкатим вбранням тисяч відпочивальників, скупо розріджених діловитими аборигенами. Сеня впевнено обігнув автовокзал і повів машину по Київській, ніби бував тут сотні разів. Єнот ліниво п’ялився у вікно.

— Та-а-ак… — протягнув він багатозначно.

Перед майданом Сеня звернув праворуч і проскочив колишню вулицю Маркса, нині Платанову, потім скерував на Садову, проїхав під канаткою, повз собор Олександра Невського, і майже відразу знову звернув праворуч, на вулицю Манагарова. «Оксо» йшов угору легко, без надриву.

Вони зупинилися біля сірої девятиповерхівки часів горбачовської перебудови. Поруч стовбичила ще одна. Дорога, звиваючись, ішла вгору, піднімаючись по схилу гори. На наступному «витку» вона проходила уже на рівні четвертого поверху. Біля єдиного під’їзду стояло двійко «Жигулів» та одна іномарка. Ольші здалося, що вона теж гіанська (треба ж, запам’ятала!). Відчувався якийсь єдиний стиль, неповторний і своєрідний — і в «Північному вітрі», і в машині Артура, нині розбитій, і в «Оксо», і в цій, що кольором скидалася на переспілий лимон.

— Ага, Хасан уже тут, — із задоволенням відмітив Сеня. — Чудово.

Ольша вийшла й солодко потягнулася — тіло жадало рухів. Захлопнула. дверцята з жалем і погладила «Оксо» по опуклому даху. Ідеально рівна поверхня приємно холодила руку.

— Так, чудові у вас тачки! І що радує, при нагоді легко поміщаються у валізу. По кілька штук.

Сеня серйозно кивнув:

— Мені теж подобаються. У вас, на жаль, ембріомеханіка ще тільки зароджується як наука. Думаю, ви швидко нас обставите, якщо тільки не поскубетеся на той час.

Увійшли в під’їзд.

— Яка квартира? — запитав Єнот діловито.

— Шістнадцята. Це на четвертому.

Стугонливий і скреготливий ліфт підніс їх на потрібний поверх. Квартира була трикімнатна.

Їх зустрів високий блакитноокий блондин — вилитий швед в уяві пересічного обивателя. Перший із ЦИХ, побачений без окулярів із самого початку.

— До незі… Він осікся, побачивши Ольшу, і заговорив по-російському: — Добрий день.

Сеня і Єнот обмінялися з ним хитромудрим, із зачепом, рукостисканням, Паха стримано кивнув і відразу пішов у кімнату. У щілину Ольша угледіла Хасана, що валявся на дивані.

«Швед» з ходу взявся доповідати, не чекаючи поки Сеня почне його смикати.

— Клієнт осів у готелі «Ореанда», це недалеко, на набережній. Прибув о дев’ятій ранку.

— Чим займався?

— Сидів у кабаку й клеївся до всіх дівок без розбору. І не без успіху, повинен відмітити.

«Звичайно, з такою грошвою… Певно, шампанського перевів не один ящик…» — подумала Ольша. Втім, одних тільки грошей особисто їй завжди було мало. Навіть під шампанське.

Сеня зітхнув.

— Як тут узагалі?

«Швед» усміхнувся:

— Як у нас на Саніті. Але загалом спокійно.

Паха з Хасаном тим часом спустилися за речами. Сеня відрекомендував блакитноокого:

— Ольшо, це наша людина, звати Римас. Про тебе він усе знає.

«Так уже й все», — фиркнула про себе Ольша.

«Швед», який косив під прибалтійця, з гідністю кивнув.

— Ось твоя кімната, — продовжував Сеня, розкриваючи одну з дверей. — Нагадую: як щось знадобиться, відразу кажи.

Паха, що нечутно виник за спинами, поставив її сумку біля ліжка й вийшов.

Кімната Ольші сподобалася. Невелика, затишна, вся завішана килимами, товстими, як пухова ковдра. Велике і на вигляд досить звабливе ліжко в кутку. Величезне дзеркало. Вікно з видом якраз на схил — за склом величаво погойдувалися зелені лаписька кипариса.

Поки Ольша влаштовувалася, у сусідній кімнаті радилися. З-за напівпрочинених дверей чітко долинав низький голос Римаса.

— … двічі проявлявся один фрукт на ймення Сергій Затока. Хто такий — неясно. Треться серед серферів біля Фороса, там якийсь хвилегін минулого року запустили, вони туди й сповзлися із усього узбережжя. Приїхав із друзякою на «Смузі» зеленого кольору.

— Із Завгороднім зустрічався? — Сенин голос.

— Першого разу — ні, не застав. Відсидівся у підвальчику, знаєш, поруч із канаткою, у провулку? Внизу?

— Знаю.

— Потім знову в «Ореанду» приперся. До цього моменту Завгородній уже добряче нажлуктився. Затока отримав дипломат і відразу виїхав. Уміст — усе, що завгодно, крім металевих предметів. Вважаю, гроші.

— Куди він подівся далі?

— Повернувся до Фороса. За ним Кейсі доглядає.

— Гаразд. Сьогодні ні до чого не приступаємо. Сходимо в ресторан, розвіємося. Вина тут непогані, кажуть, — Сеня чимсь дзвякав весь час, схоже ключами.

«Цікаво, мене візьмуть?» — подумала Ольша. Хотілося б. Ялта, літо, ресторан…

Її взяли. Вечеря вийшла на славу — затишний зал, ненав’язливий тапер на крихітній сцені, шикарна кухня. Сеня, Єнот і Римас улаштували справжнісіньку дегустацію: замовили всі двадцять шість сортів вин, які були наявні в ресторанчику. Здається, Сеня з Єнотом всерйоз цікавилися виноробством — офіціанта вони просто замучили вузькоспеціальними питаннями. Той невдовзі розчулився й досить дешево викотив запилену пляшку «Алеатико Партеніт» тридцять якогось року з власних запасів.

— Запам’ятайте, панове, це вино не роблять більш ніж півстоліття…

Ольша по черзі танцювала з усіма; нарешті вона зрозуміла, чому Єнот не знімає темних окулярів — у нього були зовсім нелюдські очі. Темно-пурпурного кольору, більші, ніж у землян до