Євген Дудар - Штани з Гондурасу

По-друге, може, він у тебе барахлить.

По-третє, ти не знаєш, скільки показувало «до того»…

А, по-четверте, якщо якась злидня і є, то що, вона тебе одразу в могилу покладе?

Я підрахував. Коли щодня вбиратиму навіть по п’ять мілірентген, то за п’ятдесят років накопичу всього-на-всього дев’яносто один рентген. А я проживу ще п’ятдесят років? Жінка ніколи до цього не допустить. І діти. І теща. І сусіди. І співробітники…

Правда, нещодавно мене оглянули. Медичні світила. Якийсь новий апарат на мені випробували.

Що він тільки не показував! Скільки я вдихнув отруйних газів. Скільки ковтнув забрудненої води. Скільки я пережував хімії. І скільки на мене подіяло фізики.

— Незрозуміло, — дивувалося медичне світило. — Якщо вірити апаратові і його підрахункам, то ви мали б померти ще десять років тому… Що протистояло руйнівним силам? Що не дало їм скоїти свою брудну справу?..

Я гордо вип’яв запалі груди:

— Усьому цьому я протиставив всього-на-всього свій трудовий ентузіазм. Високу організованість. І глибоку громадянську свідомість… А резерви у мене ще ого-го!..

Приходив до нас один. Лекцію читав. Про нерви. Каже, що в одній людині — мільйони нервових клітин. На триста років вистачило б. А то й на чотириста.

І мене зірвало:

— А чим пояснити, що мені ось тільки тридцять, а з нервів самі клапті зосталися?

— Це, — каже, — люди порозпускалися. Не вміють себе в руках тримати…

Уявляєте, куди хилить? Зі своєї голови на мої руки звалює.

Він мені підраховує, скільки у мене нервових клітин. А скільки на ті клітини тисне?

Якби я жив у печері, то мені й десяти нервових клітин вистачило б. На тисячу років. А я живу у сучасному міському будинку. Збудованому за типовим проектом. Здешевленим. І в мене за правою стіною цілу ніч виє сучка. На неї скаржитися не можна. Бо вона породиста. І має медаль. А за лівою стіною цілу ніч співає сусідка. На неї також не можна скаржитися. Бо вона хвора. А я ще здоровий.

Цих двох сусідів досить, щоб і я захворів. Але в мене є ще сусід знизу. Цей талант бочки вдома клепає. І сусід зверху. Той нічого не робить. Той хропе. Аж люстра хитається… А перед вікном траса. МАЗи, КРАЗи, БІЛАЗи. І я разом з усіма сусідами, разом з будинком і разом з сучкою вібрую.

Скільки рук треба, щоб себе втримати? А в мене тільки дві. І ці трусяться.

Прокидаюся серед ночі — штукатурка на ноги впала. Від сусідового храпу. Думаю, візьму газету, почитаю, може, ще щось буде падати.

Нема світла. Відключили. Економлять. Знайшли резерви. На кілька годин відмикають кілька кварталів. Світло економиться, ліфт економиться. Лампочки економляться, бо й вони не вічні. А мої нерви горять і світять.

Якби хтось на заводі за зміну спалив стільки електродів, скільки я оце спалив нервів, завод вилетів би у трубу. Бо там план. І електроди гроші коштують. А мої нерви незаплановані. І безкоштовні…

Це я вже прийшов з роботи. Це, за словами отого таланта з-за трибуни, я вже відпочиваю. Який же я тоді на роботі? Стиснутий, як пружина, і натягнутий, як струна. Торкни мене — підстрибну вище заводського димаря. Ущипни мене — такий звук видам, що тобі вуха позакладає.

План як слон. А сировини тільки на Моську. Хтось десь чогось недокумекав. Наша деревина з Карпат поїхала у тайгу, а нам прислали мотузки, призначені для Камчатки.

Майстер кричить:

— Тягніть план! Недодали ще двісті табуреток…

Я кажу:

— Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала…

Майстер послав мене. Туди. Куди всіх посилають і ніхто не ходить.

Почали випускати табуретки «Вечірня симфонія». Уся з шматочків. Це за моєю пропозицією…

Майстер отримав премію. За раціоналізацію. Фабрика за економію. Покупець — нову табуретку. А я — прокльони. Табуретка скрипить і розсипається, коли на неї сісти…

А він мені тут читає: «Бери себе в руки…»

Скільки тих рук сьогодні треба?

Якби я, допустим, жив у печерному віці. Там яке виробництво? Хочеш їсти — спускаєш собі план: ухоркати вепра. Береш інструмент. Тобто каменюку. І йдеш той план виконувати. Якщо вепр, звичайно, не взяв зустрічного плану.

Якщо ти свій план виконав, нема чого нервувати. Якщо вепр свій — нема кому нервувати…

А тут «порозпускалися». «Бери себе в руки…»

Скільки тих рук сьогодні треба? А я ж не стоножка. І навіть не восьминіг…

Усе життя людини залежить від космосу. Від небесних тіл. Одного — від сонця. Іншого — від місяця. А моє — від комети. Від сусіда. Який живе у мене за стіною. Він ночами у трубу дивиться. На небо. А вдень із сусідами гиркається. За те, що спати йому не дають. Лунатик…

Колись каже:

— Вам поберегтися треба. Комета до Землі летить.

— То що, — питаю, — каску на голові носити? Чи в погребі сидіти?

— Менше нервувати. Кричати менше.

— А вона так на крики реагує?

— Навпаки. Ваш організм збуджений. Більше реагує на неї. І може не витримати…

Тут зауважив, що зі мною справді щось не те коїться. Прокидаюся