Євгенія Анатоліївна Кононенко - Бабусі також були дівчатами

Ліза, як Аліса, під час прогулянки на Володимирській гірці готова була вигукнути: ось що таке чоловічий розум! А юний літератор тим часом ставив Лізі слушні запитання:

— Чи є серед подруг твоєї бабусі якісь Єлизавети — Єлизавета Василівна, Єлизавета Миколаївна?

— Я таких не пригадую. Мені здається, що якби були, то я б відразу подумала про ту Лізу, яка мала отримати листи, які я знайшла через… сорок сім років.

— А твоя бабуся має якихось подруг, які б могли бути подругами юності?

— Дай подумати… Мені здається, ні. Лише Ольга Макарівна, та вона бабусина однокурсниця. Тобто вони познайомилися вже після того… А ще Віра Наумівна, з нею вони разом працюють бозна відколи, але та молодша від бабусі на три роки. А більше в неї й немає близьких подруг. Була ще одна, але вона померла. Та вона була старша від бабусі на десять років. Бабуся дуже переживала.

— Виходить, що твоя бабуся з друзями дитинства не спілкується.

— Схоже на те…

— Я так і думав… Бо якби спілкувалася, я б попросив тебе принагідно поговорити і з тими панями… — Костик витяг блокнотика, викреслив якусь позицію й мовив:

— Вочевидь, твою бабусю тоді, у шістдесятому році, дуже лаяли за те, що вона покривала таємний роман своєї подруги.

— Мене б за таке лаяли. Але зараз є електронка, є мобілки, без проблем писати листи на чужу адресу.

— Так, зараз батьки не влазять у листування підлітків. А тоді в нашої Лізи ще не було навіть паспорта, щоб вона ходила й брала листи «До запитання».

— Авжеж, їй було лише п'ятнадцять, — згадала Ліза лист, який перечитувала тільки вчора ввечері.

— І тепер таке питання. Точніше, така ситуація. Послухай мене, Лізо. От послухай!

— Я слухаю!

Ліза й Костик зупинилися серед вулиці.

— Уяви себе грізною мамою, яка забороняє листуватися молодим закоханим.

— Я не можу уявити! Мені здається, що якби моя дочка мала хлопця, у якого була б закохана, я б не заважала їй!

— Навіть якби вона стала вагітною в п'ятнадцять років?

— Ну, не знаю…

— Саме так, ти не знаєш! Одне діло цілуватися, а інше — робити зовсім дорослі речі.

— Зараз це іноді роблять.

— Роблять, роблять, і не завжди там є велике кохання.

— Але в них було кохання! Правда! От прочитаєш листи!

— Авжеж, було! Тому мене так і зацікавила та історія! Але подумай: ти любиш свою дочку. Ти хочеш, щоб у неї було велике кохання. Але ти не хочеш, щоб вона стала вагітною в п'ятнадцять років. А тоді всього того, що є зараз, не було.

Ліза мимоволі захоплена, як легко Костик говорить про такі речі без непристойностей. Аліса так не вміє.

— І ти бачиш, що твоя дочка закохалася, і дуже сильно. Тобі лишається одне: заборонити.

— Я б поговорила з хлопцем і сказала: листуйтеся, підтримуйте зв'язок, але не… робіть такого. Чекайте бодай закінчення школи.

— А якщо ти бачиш, що твоя дочка почала вживати наркотики під упливом юнака, у якого закохана?

— Не знаю… Це б мені дуже не сподобалося.

— Ти знову не знаєш. А для Марусі — вже дозволь мені називати її так, а у своїй книзі я зміню ім’я — те, що так схвилювало і тебе, й Аліску, і мене, було однаково, що вживання наркотиків. Тому вона й зробила все, щоб те листування урвалося. Отже, тобі завдання: знайти спосіб переглянути бабусин шкільний фотоальбом, якщо він у неї зберігся. І пошукай, чи була серед її однокласниць дівчина Ліза.

— Добре, я спробую. А якщо вона не покаже?

— Це сигналузуватиме про щось! Як правило, люди показують дітям та онукам свої світлини молодих років… Ми прийшли. Я чекаю на тебе — винесеш листи!

Ліза піднялася на свій третій поверх і подзвонила. Їй відчинила Галина Андріївна — ключа Лізі не давали. Лише протягом нетривалої хвороби Марусі вона носила її ключ.

— Іди швидше їсти! Ти затрималася на сорок хвилин! Скоро прийде бабуся!

Ліза, не знявши плаща й чобіт, іде до своєї кімнати, але Галина Андріївна суне за нею.

— Ти кудись ідеш знову? — з жахом питає жінка. — Я щойно замітала, а ти не змінила взуття!

— Я вийду на хвилинку. Зараз повернуся.

— Лізо, ти маєш шанувати мою працю! Я тричі нагрівала тобі суп, бо чекала тебе на шістнадцяту тридцять!

— А я пройшлася із Будинку молодіжної творчості пішки з другом! — Ліза хапає папку із ксерокопіями, вибігає на вулицю. Саме дзвонить її мобілка, вона відповідає на дзвінок:

— Зараз, Костику, хвилиночку!

Нажахана Галина Андріївна розуміє, що Ліза виходить до хлопця. Вона кричить дівчині навздогін на весь під’їзд:

— Увечері бабуся про все знатиме!

— А чому бабуся, а не тато? — звучить веселий чоловічий голос. То сходами піднімається тато й заходить до помешкання.

Ліза вибігла до Костянтина Борового, якому справді незручно чекати на розі вузеньких вулиць.

— Ось, бери, а я побіжу назад!

— Зажди хвилину, Лізо, я чекав довше! Схоже, тебе бережуть, щоб із тобою не сталося того, що сорок сім років тому сталося з нашою бідною Лізою… Шкода, що на ці вихідні я їду до Харкова. Але на наступні я буду в Києві, і ми неодмінно зустрінемося. А ти спробуй прозондувати бабусині зв’язки шкільних років!

— Добре, Костю, пиши-дзвони!

Ліза повернулася додому. Галина Андріївна мовчки налила супу їй і татові.

— А де Аліса?

— Пішла до подруги. Має бути о восьмій. А ти, я тебе прошу, не затримуйся зі