Олександр Олександрович Розов - Серце Змії через 200 років

Останній вигук Айри був викликаний виглядом двох істот, розміром з великого собаку, що нагадували спрутів блідо-лілового кольору з яскравими пурпурними плямами. Вони мали по шість товстих щупалець, забезпечених солідними кігтями. Вчепившись у протилежний край «їжака», вони намагались зупинити його просування до суші.

— Стоп! — сказала Стріла, — по-моєму, ми даремно це робимо.

Товстун мовчки торкнувся пульта і барабан лебідки зупинився.

— Мені здається, це — їх гніздо. Ну цих, — октиянка махнула клішнею у бік «спрутів». Ті зробили ще декілька спроб відтягнути громіздку споруду на глибину, а потім докірливо втупилися на людей і октів великими, ясно-зеленими очима.

— Так, незручно вийшло, — погодилася Айра, — хлопці, може, спробуєте відчепити трал від цієї штуки? Раптом у них там дитинчата або щось на кшталт цього?

— Не думаю, що вони зрозуміють нас правильно, — заперечив Фрой, — мені не хочеться, щоб мене хапали щупальцями за ноги й таке інше… Ось що, спробуй їх відігнати.

— Як?

— Дай розряд поверх голів. Може, це їх злякає. Тільки акуратно.

Айра знизала плечима і підняла пістолет… Яскрава блакитна блискавка кинулася через річку в півтора метрах над водою. Оглушливий грім різонув по вухах. Верхівка кам’яного ікла, яке стирчало з води в сотні метрах від берега, неначе вибухнула, розлетівшись на безліч осколків.

— Чорт! Сподіваюся, я їх не вбила?

«Спрути» плавали на поверхні, мляво розкинувши щупальця.

Фрой і Товстун одночасно кинулися вперед і почали поспішно відчіплювати вічка сітки від «гнізда».

— Оса! Що у вас твориться? — пролунав із динаміка голос капітана. — У що ти стріляла?

— Я просто хотіла їх злякати, — пригнічено відповіла дівчина.

Стріла підійшла до неї й тихенько поплескала клішнею по плечу.

— Кого?! — гаркнув Гольм, — …а, тепер бачу.

— Трал зачепився за їхнє гніздо, — пояснив Фрой. — Оса ні при чому. Це була моя безглузда ідея пальнути в повітря.

— Я повинна була брати приціл вище, — сказала вона, — може їх якось можна вилікувати?

— Не здумай лізти за ними у воду, — попередив капітан, — …Ей, що ти знову затіяла?

Айра знову підняла пістолет і цілилася у велике довге тіло, що повільно рухалося під самою поверхнею води. Це був той самий велетенський черв’як, який ще нещодавно загорав на плавучому острові. Зараз він наближався до нерухомих спрутів.

— Думаєш, він хоче їх зжерти? — запитала Стріла.

— А навіщо б інакше він до них плив?

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите, — пробурчав Гольм, що спостерігав за ходом подій через камери на шоломах екстремалів.

— Якщо вирішила стріляти, не чекай, поки ця тварюка підпливе до них ближче, ніж на 10 метрів, — сказав Фрой, — інакше ти остаточно їх уколошкаєш.

Тим часом, черв’як змінив траєкторію і став огинати свою потенційну здобич по широкій дузі.

— Він що, мене помітив? — здивувалася Айра.

Фрой заперечливо похитав головою:

— Навіть якщо б помітив, він не знає, що таке пістолет. Тут щось інше. Думаю, йому потрібно переконатися, що спрути мертві.

— А яка йому різниця? — заперечив Товстун, — він більше їх разів у десять.

— Не знаю. Може, у них отруйні кігті. Чи цей черв’як взагалі їсть тільки падаль. Він рухається до них. Оса, приготуйся, зараз…

У цей момент один із спрутів слабко ворухнув щупальцем. Черв’як злегка змінив курс і повернувся на колишню дистанцію. Трохи пізніше поворушилися вже обидва спрути. Черв’як ліниво розвернувся і став віддалятися до середини річки.

— Ух! — видихнула Айра, опускаючи пістолет, — Флеш, тобі п’ятірка з біолоґії. А взагалі, я страшенно рада, що вони живі. Вони такі милі, правда?

— Угу, — погодився Фрой, — хоча, коли знаходишся від них у трьох кроках, це менш помітно. Думаю, подружитися з ними було б досить складно.

— Ну, це ми ще подивимося, — оптимістично заявила дівчина.

— Тільки не намагайся подружитися з ними прямо зараз.

— Гаразд, не буду. Тим більше, їм явно не до нас.

Спрути поступово опам’ятовувалися. Вони тихенько плавали кругами один біля одного, іноді стикаючись щупальцями. Через кілька хвилин обоє, неначе змовившись, вхопилися за край «гнізда». Після кількох ривків, важка конструкція зрушила з місця й поповзла геть від берега.

Гольм зітхнув і відкашлявся.

— Оса! Завжди думай головою, перш ніж хапатися за зброю, а то озирнутися не встигнеш, як почнеш палити в усе, що рухається і погано виглядає. Зброя — це не іграшка.

— Ясно, Бос. Я зрозуміла, усвідомила і таке інше. А взагалі, стосовно тутешньої біолоґії. Що з цим буде після колонізації?

— У сенсі? — перепитав капітан.

— Ну, я маю на увазі, ми складаємося в основному з поліпептидів, окти — з поліетерів, а місцева живність — з чогось на зразок нейлону. І всім цим трьом типам біохімії потрібно буде якось співіснувати в одній загальній біосфері.

— Це як три паралельні площини, — зауважив Гольм, — вони можуть знаходитися в одному просторі, не перетинаючись.

— Бос, ти сам-то віриш у цю паралельність? — устряв Фрой, — основна хімія в усіх трьох одна й та ж. Ацетати, спирти… Гадаєш, це може залишитися без наслідків?

— Хочеш чесно, Флеш? Я впевнений, що ідеальна паралельність є тільки в підручнику з ґеометрії. В реальному світі ніщо ніколи не залишається без наслідків. Ти ще забув про мінеральні речовини. Був випадок на 2-ій Барнарда: місцева живність, яка, за нашими поняттями взагалі неорґанічна, проникла на склад і зжерла увесь яблучний джем тільки тому, що в ньому є легко засвоювані сполуки заліза. Усім було смішно, поки хтось не нагадав, що в людській крові теж багато заліза. Це так, для прикладу. А є ще феномен ксеногенного бустера, поки ще ніким не пояснений. Два різнопланетні види мікроорґанізмів за якихось умов запозичують один у одного механізми біохімічних процесів, і це прискорює еволюцію в сотні разів.

— От і я приблизно про