Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Пожежа допомагала вартувальникам: вона освітлювала басейн, залізницю й платформи на колії ліпше від прожекторів. Але пожежа водночас допомагала й утікачам: вартовий на вежі дивився не в басейн — він дивився у житлову зону, де ось-ось мали обізватися кулемети.

Втікачі непомітно вилізли з води, перебігли попід платформою і невдовзі, лежачи на узліссі, зважували ситуацію: куди дме вітер і в якому напрямку слід їм рушати, щоб не вскочити із води та в полум’я?..

І в цю мить сталося неймовірне: вітер, круто розвернувшись, погнав лісове полум’я геть від табору. Отже, кулемети мають мовчати. Тим часом втікачі, перехрестившись, рушили в далеку дорогу. Але то вже була інша повість.

— А як же Грицько?..

Тепер наш діалог нагадував якесь священнодійство. Запитання й відповіді давно відомі наперед. І, мовби повторюючи слова ненаписаної трагедії, завчено відгукувався Михайло:

— Його взяли на тиждень раніше. Вдома взяли, від дітей. Вигадали додаткові злочини, розстріляли одразу ж після суду. Насправді мене б належало розстріляти — я його підбив. — І після скорботної паузи додавав: — Завжди одного розстрілюють.

У цій завченості було щось страшне — ніби знов і знов повторювався розстріл.

Так, я вже знав: якщо втікає двоє або декілька — завжди одного розстрілюють. Найчастіше під час затримання: за вигаданий опір, за небажання спинитися тощо. Це неписане правило діє й сьогодні, коли пишуться ці рядки. Виграш подвійний: і закон виглядає гуманно, і страху більше, бо неможливо передбачити, на кого впаде смертельний вибір.

Часом я думав: як могли ці двоє літніх чоловіків виявити таку легковажність? Адже ж вони підготували втечу задовго до пожежі. Їм лишалося дожити в таборі по кілька років — навіщо ж було ризикувати? А коли вже втекли, чи варто було приходити в рідне село? Хіба ж не ясно, що там на них чигала засідка?

Грицька ще можна якось збагнути: потягнуло до дітей. А як зрозуміти Михайла? Це було те життя, якому не судилося продовження в дітях. Жіноча ласка для Михайла обмежилась цнотливими поцілунками — двадцятилітнім парубком він рушив на війну, яка вже не відпустила його до коханої Насті. Чого ж він зазирав до її обійстя? Хіба ж незрозуміло, що за чверть століття Настя перестала бути дівчиськом, котре його колись цілувало!..

Та, мабуть, людину в цьому світі веде не лише логіка — існує те, чого ми не здатні навіть назвати, не тільки пояснити.

Є в таборі видовиська, що підтримують душу в’язня, не дозволяючи їй відпасти від Небесного Вогню, який живить своїм промінням кожну стеблину на земній кулі. Хай у тебе відібрано простір, хвилясту лінію небосхилу, луги й ріки — хай ти позбавлений усього, що є звичним світом кожної людини. Таким звичним, що тобі й на думку не спадає, як може цього не бути. А, виявляється, може! І коли твоє око на роки й десятиліття відрізане від бачення, що сягає через луги й переліски у простір, який ніде не кінчається, тоді воно мимоволі підносить твою думку понад зубчастий, оповитий дротами, табірний паркан, де двічі на добу відбувається полум’яне дійство природи: схід і захід сонця. День за днем споглядаючи оте дійство, поволі усвідомлюєш, що тюремники залишили тобі не так уже й мало. А по суті, залишили головне: душа твоя п’є снагу із одвічного джерела життя — отже, має змогу жити й радіти. Відтінки й переливи барв, якими багате небо у хвилини народження світила та його вгасання, — то є незрівнянне багатство в’язня, божественні крила його душі.

Є в одній із житлових секцій іще видовисько, до якого ніхто не байдужий. Важко сказати, як воно виникло — з наміром чи без наміру чиновних осіб, які обирали місце для казарм. Мабуть, таки з наміром, бо ці особи, як правило, непогані психологи.

Саме зважаючи на оті чиновні наміри, в’язні, не змовляючись, проминали вікно, із якого видно світ поза дротяними заборонками. Всього лише одна картинка, одна сцена, яка не часто мінялася: стіжок сіна, до якого інколи виходила молода мордвинка. Насмикавши оберемок, вона вислизала із кадра. Тільки й того. Але ж трохи далі починався березовий гай, що дражнив своїми стежками й росяними травами. Та й сама мордвинка чомусь на свою буденну роботу зодягала квітчасту хустину, котра волала яскравими барвами. Може, вона знала, що на неї задивляються зголоднілі чоловічі очі? Авжеж знала! В Мордовії концтаборів більше, ніж колгоспів, — майже кожна сім’я має когось, хто працює в таборі.

Давно було вивірено: хто піддався отим чарам, той через рік-два втрачав стійкість, робився згідливим та покірним — починав белькотіти про якісь натяки начальства, з яких випливало, що його справу десь переглядають і він ось-ось вийде на волю. Та навіть найзапопадливіші суки відбували свій термін до кінця — це було добре відомо кожному зекові. Отож не слід клювати на лиху наживку — кому відміряно півтора десятиліття, той передовсім повинен зберегти здоровий глузд.

Двадцять п’ять тепер не давали — мій друг Михайло та ще з десяток бандерівців і прибалтів належали до так званих «інерційних».

Тюремники полюбляли «вчені» слова: рідко хто з них не вчився на юридичному факультеті. В країні склалося так, що незліченна армія дипломованих юристів намагалася упхати тебе в тюрму — і лише одиниці з них виступали оборонцями. Оборонців здебільшого призначав суд — через те вони виконували свої обов’язки формально. Отже, по суті, ніхто не захищав від державного звинувачення — вважалося, що держава не помиляється. І довго так вважалося — більше, ніж півстоліття. Коли на місце Бога стає держава, тоді вона привласнює собі й те, що належить Богові.

Що ж означало оте слівце — «інерційні»? Щоб зберегти рабську працю, якийсь час по війні не існувало смертної кари, але термін ув’язнення так званим військовим злочинцям становив чверть століття. Отож вони часом «за інерцією» доганяли й переганяли тих, хто приходив пізніше — коли вже таких строків не існувало.

Наш колега Семен Гейць на дисидентських чаюваннях так висловився