Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

Голос співака урвався. Остання висока нота ще бриніла в гітарній струні, коли раптом, ніби підкоряючись співакові, замовк і дзвін. Ільїн прожогом кинувся до чергового матроса Чегодаєва.

— Мотор, Антоне Петровичу! — прошепотів матрос.

Ільїн почув ледве чутне вуркотіння. Моряки довго стояли в німій нічній тиші. Потім знову запустили помпу, яку були спинили.

Наближався світанок, але туман не пропускав сонячних променів, і контури судна виповзали з досвітньої імли дуже повільно. Ільїн разом з молодим помічником наполегливо намагався визначити швидкість дрейфу корабля, поки після довгих розрахунків не переконався, що судно за ніч дуже віднесло на зюйд-ост і наблизило до ворожих берегів. Зникла остання надія на допомогу: занадто багато води ввібрав «Котлас», щоб довго триматися на поверхні, і занадто далеко віднесло його.

Під допитливими поглядами товаришів старпом залишався спокійним. Він не хотів повідомляти сумну звістку до того, як люди поснідають, і з бадьорим виглядом головував за столом, на похилій площині якого чудом трималися тарілки. Денне світло після сповненої тривогами ночі, здавалось, обіцяло швидку допомогу. Моряки повеселішали.

Раптом Головін змінився в лиці і, з гуркотом відсунувши стілець, кинувся на палубу. Всі змовкли, одразу зрозумівши, в чому справа: спинилася помпа. Це означало, що бочка бензину, шлангом з’єднана з баком мотора, спустіла і, отже, до загибелі «Котласа» лишилися лічені години.

— Ходімо, друзі, на палубу, на простір, порадимося! — Ці незвичні в устах суворого старпома слова підкреслювали наближення критичного моменту.

Палуба накренилась, і на ній важко було стояти. П’ятеро моряків притулилися спинами до передньої стінки рубки, що захищала їх од вітру, й очікувально дивилися на Ільїна. А він, згорбившись і розставивши ноги, щоб не втратити рівноваги на хиткій палубі, обдумував ті прості й грізні слова, які мусив сказати зараз товаришам. Хвилі заливали корму і набігали на палубу через нахилений борт. Зрідка корабель здригався, наче по його великому тілу пробігала судорога, і тоді глухо дзвякав маленький дзвін.

— Друзі, надії зберегти корабель більше нема, — почав тихо, не підводячи голови, старпом. — Через годину «Котлас» піде на дно. Нас віднесло вітром і течією до берегів Норвегії, захопленої німцями. Шлюпки розбиті. Є рятувальні плоти, але довго триматися на них ми не зможемо, а підібрати… підібрати нас можуть тільки вороги. Значить, полон. Якщо виживемо, нас приб’є до берега — теж полон… або…

Старпом прямо подивився на зблідлих товаришів.

Механік мерзлякувато здригнувся. В його уяві раптом постав клапоть брудної землі, обгородженої колючим дротом, і за ним — юрба змучених, змарнілих людей з погаслими очима… «Ні, ніколи!» Ніби відповідаючи йому, Метелицин вигукнув:

— Тільки не полон! — і стиснув рукою важкий автоматичний пістолет.

Шестеро моряків стояли віч-на-віч з нестерпною для мужніх людей долею — загинути без боротьби.

— Не треба, — одвів убік револьвер помічника кочегар Курганов. — Я думаю так, — кочегар ударив своїм велетенським кулаком по стіні рубки: — В полон нам не можна, а так умирати теж не годиться. Треба пробиватися до берега. Висадимось і будемо битися. Я себе менш ніж за десяток не продам. А патрони скінчаться — з цим завжди встигнемо… — Курганов показав пістолет.

Ніби гарячим вітром дихнуло на моряків од слів кочегара. Смерть в бою не здавалася тяжкою. Метелицин поквапливо сховав револьвер. Ільїн міцно потиснув кочегарові руку.

Туман розвіювався, видимість поліпшувалася.

— Зчепимо обидва плоти, — розпорядився старпом, — інакше нас швидко понесе в різні боки. Що приготували? — звернувся він до Метелицина.

— Воду, галети, шоколад, вино… — перелічував помічник.

— Горілку, спирт. А ковбаса є?

— Є.

— Ще один автомат візьміть у каюті капітана. Револьвери у трьох, одну гвинтівку про запас, патрони вантажте всі. Компас, ліхтар, журнал і карти району на всякий випадок… Та чоботи не забудьте добре попідв’язувати!

Старпом критично оглянув, як принайтовлені до плотів невеличкі тюки, і заквапився в капітанську каюту. Він обережно загорнув товстий чорний зошит у клейонку і бігом повернувся на палубу. Крен ставав дедалі більший, і це примушувало поспішати: вода з правого борту підступала вже до центральної надбудови, корма зникла у хвилях. Зошит капітана Ільїн засунув разом з картами і журналом у жерстяний ящик.

Ковзаючи по мокрій похилій палубі, моряки перетягли обидва зчеплені докупи плоти ближче до корми, наділи рятувальні нагрудники і похапцем випили по склянці горілки. Кочегар, старпом і стерновий узяли весла, щоб одвести пліт якнайдалі від тонучого корабля.

Вирішальна хвилина наближалась, але моряки мимоволі затримувалися на палубі. Всередині корабля почувся глухий, схожий на важке зітхання шум. Корпус здригнувся і почав помітно осідати.

— Пора! — різко скомандував старпом.

Моряки випросталися, обводячи поглядом палубу, прощаючись із рідним кораблем. Їх чекала самотність і цілковита невідомість. Ільїн нахмурився і, вхопившись за петлю леєра, потягнув пліт через фальшборт. Хвилі схопили моряків у свої крижані обійми. Плоти відчалили.

— Ну й вода! — насилу вимовив механік.

Ніхто не відповів. Усі дивилися в бік «Котласа».

Для кожного, хто уявляє собі загибель судна тільки з малюнків, звичайно постає в уяві занурений носом у воду корабель з працюючими вхолосту гвинтами і прапором, що майорить на кормі. Але страшно самому бачити тонуче судно, особливо коли воно йде на дно кормою. Корабель наче падає навзнак, у корчах піднімаючи високо