Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Взагалі-то, не вірю, — задумливо відповів Данилко. — Але цю історію мені розповів тато, а він ніколи не бреше…

— Ну і що було далі? — підбивав на продовження Семко.

— А нічого. Він просто вештався ночами по коридорах, хлюпав розмоклими чоботами і щось собі бурмотів. А один матрос запевняв, що якось прокинувся серед ночі у своїй каюті, а цей привид висить на стелі й на нього дивиться… Без очей дивиться! Цей матрос дуже скоро збожеволів, і досі в лікарні. А той привид зник з судна, як тільки вони вони відійшли від берегів Японії…

— Шик! — схвалив оповідь Семко. — Аж мороз поза шкірою пішов.

— А мені нічого розповідати, — буркнув Миколка. — Хіба тільки те, що ми сидимо біля самісінького цвинтаря.

— Що?! — зойкнула Діана, для якої ця новина стала останньою краплею.

— Ага. Я сьогодні вдень його знайшов. Дуже старе і закинуте кладовище, з кількома хрестами. Одного хреста я випадково звалив…

— Ну дає! А чого ж нам не сказав про свою знахідку?

— Та якось не до того було, — знизав плечима Миколка. — Ми ж скарб шукали…

— Якби попередив, ми б вибрали якесь інше місце для ночівлі! — нервово дорікнула Діана. — Я ж тепер заснути не зможу!

— Та годі тобі, Ді, — махнув рукою Семко. — Що тобі ті кілька старих могилок у лісі?

— А от ви уявіть собі, хлопці, — Миколка неначе про щось згадав. — Мій тезка, Микола Васильович Гоголь, же багато писав про наші місця! Про Миргород і про Сорочинці… А якщо то все насправді було? Про утопленицю… І про Басаврюка… І про Вія теж… А що, як той цвинтар уночі оживає, і мерці блукають лісом? І Чорнорот серед них…

— Дуже тобі дякую, Микольцю! — Діана аж на ноги зірвалася. — Дуже дякую вам усім, молодці, що сказати — вмієте залякувати бідолашну дівчину! Безсердечні, і… — вона раптом сіла так само швидко, як і звелася.

— Що таке? — всі раптом насторожилися.

— Світло! Здається, автомобільні фари! Отам, між дерев. Хтось їде сюди, у ліс…

— Гасіть вогонь, — скомандував Данилко. — Швидко.

Сам він простяг руку і вимкнув ліхтар. Світло і заспокійливі звуки радіо миттю зникли.

— Чому? — не зрозумів Миколка. — А раптом водій допоможе нам дістатися додому?

— Сам подумай — чи багато нормальних людей заїжджають машинами вночі у майже непролазний ліс? Кажу вам, це щось недобре. Гасіть вогонь, доки нас не помітили. А то знаєте — всяке трапляється з небажаними свідками…

— Данило має рацію, — кивнув Семко. — Гасимо, швиденько!

Приятелі підхопилися зі своїх місць і за кілька секунд затоптали багаття підошвами кросівок — добре, що воно вже догорало. Ліс миттю занурився у первинний морок. Четвірка затихла і прислухалася, якомога щільніше притиснувшись одне до одного.

Й справді — десь віддалік почувся звук двигуна. Не те бурчання, яке видавала смішна двомісна машинка, а справжній гул, не надто голосний, але рівномірний — що безпомилково вказувало на хороший автомобіль. А за мить з’явився і він сам. Обережно лавіруючи між дерев, джип невизначеного кольору — у скупому світлі фар було годі щось розрізнити — доповз до того місця, де, як запевнив Миколка, і був цвинтар. Двигун затих, але фари не згасли.

— Чого вони світло не вимкнули? — так тихесенько, що ледь чуючи себе самого, прошепотів Семко. — Акумулятор же сідає…

— Зараз дізнаємося, — так само тихо відповів Данилко.

Тричі ляснули дверцята таємничого автомобіля, і три чорні тіні, відокремившись від нього, рушили поміж дерев. Почувся шурхіт та тріск гілок, і між прибулими зав’язалася жвава розмова. На жаль, хоча говорили вони досить голосно, будучи певними, що вони тут самі, вітер доносив до дітлахів лише уривки окремих слів, які не піддавалися розшифруванню. Першим не витримав Миколка.

— Давайте глянемо, що вони робитимуть, — запропонував він. — Підкрадемося трохи ближче. Заразом і чутимемо краще…

— Для чого? — заперечила було Діана, але, як не дивно, Семко з Данилом підтримали ініціативу Миколки.

— Треба розвідати, що до чого, — кивнув ледь помітний у темряві Семко. — Нюхом чую — кримінал.

— І що? — Діана зробила ще одну спробу відмовити друзів. — Це вам не в рідному місті із засідки стежити. Якщо то справжні бандити, і якщо вони нас помітять — допомоги марно й сподіватися. Ви це розумієте?

— Розуміємо, — прошепотів Данило. — Але ми все одно вже тут, поруч із ними. Якщо підкрадемося ближче на кілька метрів, то зможемо бодай дізнатися, чого їм тут треба. Ми ж Команда Мрії, чи ні? Хіба це не наша справа?

— Це дуже небезпечно, — продовжувала Діана, звісно, сама не збираючись залишатися на галявині. Друзі почали обережно просуватися вперед.

На висвітленому фарами нічному цвинтарі між трьома невідомими розгорався