Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Він був напівголландець, звали його Роні Матулавесі, і він мав русяво-темне волосся і світлі рудуваті очі.

Він був років на два молодший за мене, дуже веселий і шукав розваг.

З ним у мене почалася ще одна серія пригод.

Я вже боявся їздити до міста вантажівками разом з індонезійськими матросами, бо за мною слідкували.

Одного разу я вертався з міста трохи запізно, на КП, з якого вела дорога на базу, жодна машина не хотіла зупинятися, вже була друга година ночі, і врешті ми з якимось матросом кинулися на бензовоз, на якому були ручки збоку, ми зависли на них, і так і висіли усі дванадцять кілометрів, бо водій вкурвився з якоїсь матері і не збирався зупинятися, і на ходу я стрибнув з машини біля нашої бази і так розбив ногу, що шрам на голінній кістці лишився на все життя. Поза тим, я боявся йти через ворота, які були замкнені, бо завтра би про мене доповіли нашому начальству, і поліз через триметровий заввишки мур на військову базу. Мене могли просто застрілити, але я таки щасливо переліз. З такими мандрами то був останній раз, я більше сам вже не наважувався вештатись нічною Сурабаєю.

Ось я себе питаю, що я там шукав?

Нічого. Властиво, просто хотів переступити через заборону. Просто прагнув сам по собі вирішувати, що робити і що не робити!

Роні мав мотоцикла.

Я купив місцеву одежу, довго вправлявся перед дзеркалом, як зробити міну, в якій у мене були б косуваті очі. Надбав круглі окуляри з простими скельцями, і хоч за фігурою для індонезійця я був завеликий, то за китайця цілком міг зійти.

Я перевдягався у Роні в саду. Замість штанів часто вдягав широку індонезійську спідницю для чоловіків, яка називається саронг, сідав на мотоцикл позаду мого приятеля, і ми з Роні пускалися в мандри. Він літав вузенькими вуличками Сурабаї, як скажений. Я весь час боявся, що він на когось наїде, а він лиш сміявся у відповідь, і все було гаразд. Вони всі там так їздять, але оскільки майже не п'ють, то реакції водійські в них бездоганні.

Я потрапляв з ним у дещо вищі, чи, скажімо, середні верстви індонезійського суспільства – у гості на день народження до якогось місцевого поміщика за двадцять кілометрів від міста, у пристойні, хоч недорогі, ресторани, всього двічі у бордель, але доволі дорогий – для вищого класу, і так минуло ще пару місяців.

Одного разу ми поїхали кудись за місто на виставу традиційного яванського театру масок. Актори були всі чоловіки. Тут лиш чоловіки могли грати в театрі – така традиція – і мені було дуже дивно бачити хлопців, що грали жіночі ролі в жіночому вбранні. Вистава була дивна, рухи акторів ніби штучні, спеціальні маски означали зразу характер героя і його можливі дії.

Пізніше я купив собі зменшені форми цих масок і ще й досі часом на них дивлюся, як на відзвук минулого і символіку культури, якій багато більше років ніж нашій.

На дні народження у того можновладця я почув тост, в якому цитувалися слова з відомої індонезійської легенди:

«Тому, хто шукає добра і взаємної дружби, допомагають всі сили природи, слова його чує і вчинки його одобрює весь світ. Сили Дружби і Любові обертають всесвіт, і в цю вічну круговерть, підкорюючись волі богів, буде втягнуте все живе на землі.

Людина повинна любити й поважати Людину!

Тому я закликаю вас усіх – нехай наші серця будуть просвітлені і теж відізвуться одне в одному і до нашого ювіляра Добром і Чесністю, щоби мирним і радісним стало наше життя, щоби під промінням Дружби і Любові квітло наше життя!»

Мене вразили ці слова. Ось що в основі давніх культур, ось що є базою для прадавніх вірувань південних народів, цьому випадку яванців, – високі почуття гуманізму – Дружба і Любов!

Це був якийсь піздець!

У нас теж говорили всякого, але зовсім інакше – а отак про дружбу і любов – ні! Це було моє! Я був з ними! Я був їхній теж!

Такі емоції я зустрічав лише у Ремарка і Гемінґвея – оспівування чоловічої дружби, за якою не стояло сумнозвісних підозр кінця двадцятого століття, що якщо двоє чоловіків часто спілкуються чи кудись разом ходять чи їдуть, то обов'язково вони трахаються.

Любов трохи ширше і більше поняття, ніж Кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга – це широке гуманне почуття добра, а кохання – це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла.

Простіше – любити собаку можна, а кохати… всяке трапляється, але…

Зрозуміла річ, може бути всяке. Нині всі про все знають. Але тіні божевільних підозр і перетворення таємниці сексу на буденне явище з виставлянням всієї брудної обісраної за завафляної білизни всім напоказ – насправді бридить.

Папараці – про життя відомих людей – хто, коли, чому, з ким, і скільки, і як….

Втрата таємниці – втрата значної частини почуття. Приватне життя – інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути.

Вони кажуть?

Аби сі всрали!

Нехай собі кажуть!