Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

Репортер із Києва тримався спокійно доти, доки його грецького товариша не взялися пакувати в багажник. Довготелесий грек у важкому шкіряному реглані погано вміщувався в багажнику. Йому допомогли стусанами. Потім ударами загнали туди й худого оператора. Той тримався за бік і важко дихав, дивлячись на пістолет, наставлений просто йому в обличчя.

«Коли стріляють поряд із головою, це не страшно, — подумав репортер. — Значить, лякають. Коли засовують людей у багажник, значить, хочуть кудись вивезти. А далі кінець. Схоже на те».

Він підвівся та сперся об бампер машини. Треба було щось зробити. Бодай пожартувати. Хай і незграбно. Він розумів: треба спробувати розрядити ситуацію, щоб його товариші лишилися живими.

— И ты лезь туда, сволочь фашистская! — крикнув здоровань у масці, наводячи пістолет на репортера.

— А, понятно, — пробурмотів журналіст. — Вы, наверное, думаете, что мы бандеровцы.

— Бендеровцы, бендеровцы! Кто же еще?

І ці перекручували слово «бандерівець». «Чому ж, — дивувався репортер, — поборники великої російської культури вимовляють його так не по-російськи, перетворюючи прихильників націоналізму в жителів молдовського міста Бендери?»

— Странно. А вот некоторые нас называют москалями. За то, что говорим по-русски.

— Да иди ты! Рассказывай больше!

Це не був контакт або діалог. Радше обмін фразами. Проте і його, схоже, вистачило, щоб знизити градус жорстокості.

— Ладно, езжайте!

Здається, імпровізація з багажником та вивезенням у невідомому напрямку скасовувалася.

— Только запомните: мы знаем, кто вы и откуда, мы знаем, где ваша семьи, так что живите и бойтесь!

Репортер із Києва не хотів боятися. Він розлютився. Ці люди, «вовки», спробували вдарити журналістів у найболючіше місце.

Ще недавно він приїздив до білого приморського міста, щоб походити його вулицями й послухати шум моря біля Графської пристані. Він добре знав, що десь поблизу на морському дні навіки лишилася щогла лінкора «Новоросійськ», який вибухнув за дивних обставин, і він зовсім нещодавно намагався в тих обставинах розібратись.

Він розповідав своїм дітям про Балаклавську битву, про те, що фраза «тонка червона лінія», яка означала звитягу та мужність військових, з’явилася саме тут, коли перший в історії журналістики військовий репортер Вільям Рассел, сидячи на пагорбі, спостерігав розгром шотландського загону в червоних мундирах, який вишикувався в ланцюг і люто відстрілювався.

Він полюбляв до речі й не до речі цитувати Альфреда Теннісона, який написав про цей розгром своє славнозвісне: «Yours not to reason why, yours but to do and die». Він з дитинства пам'ятав і описи солдатів першої севастопольської оборони, зроблені графом То летим. І, подібно до одного з побачених графом воїнів, намагався в дитинстві їсти кавун із хлібом. Смак йому відразу не сподобався, але він казав собі: «Толстой вважає, що це смачно!» — і з допомогою великого письменника запихав у себе чорну плоть хліба і червону плоть кавуна.

Він разом зі своїми дітьми перелазив через огорожу, аби потрапити в Херсонес, — як справжній севастополець, — і розповідав їм про Іфігенію, про грецьких колоністів, про фільм «Пригоди Буратіно» та про князя Володимира. А потім його донька, закутавшись у картатий теплий плед, сиділа за колонадою на білій веранді і, вдихаючи аромат трав'яного кримського чаю, дивилася, як поверхнею Артбухти ковзає біле вітрило.

Він був щасливим у цьому місті. Але місто його зрадило, на що, як виявилося, не треба багато часу. Це так само легко, як зламати присягу. Щоб потім, на старості, пенсія, як у Москві. Він думав, що Севастополь був вічно молодим, а місто виявилося старим військовим пенсіонером, який доживав віку в мріях про нездійсненне вчора.

«Вони, певне, вважають себе героями, — намагався зрозуміти репортер, — але герої йдуть у бій з відкритими обличчями, а не затуляються масками». Ці, у масках і з георгіївськими стрічками, залишивши собі гаманці та документи, сховали свої коротконосі «Макарови» й забралися геть на потужних джипах.

— Это вас, милая девушка, с Восьмым марта! — криво посміхнувшись, сказав журналістці міліціонер на найближчому посту між Севастополем і Сімферополем. Тут явно знали про подію зі стріляниною.

— Вони всі проти нас! Вони всі разом! — прошепотіла дівчина, розмазуючи сльози по щоках.

Діагноз її супутникам змогли поставити лише в Києві. Зламані ребра, пробита легеня, травми голови.

Через кілька днів вона сиділа у вагоні. Поїзд відвозив її до Києва. Жінка була не сама. Її мама приречено дивилась у мокре від дощу вікно, а донька гортала різнобарвні сторінки дитячої книжки. «Мене не били, — думала журналістка, — але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Біженка, — вперше сказала вона собі. — Чи не перша біженка». Їй здавалося, що біженці — це герої репортажів про війну. А за вікном усе ж була не війка, а дощова рання весна.

Журналістка не знала, що війна вже йде. Поїзд тікав від неминучості в невідомість. Але це була, невідомість не темна, а світла. «Все буде добре-добре-добре», — упевненим тамтамом відбивали колеса. І вона задрімала під цей ритм, і усмішка блукала її обличчям. А за вікном кружляв над степом птах, широко загрібаючи крилами повітря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут буває перед грозою.