Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Відпустивши хлопчину, качок кинувся назад, аби допомогти вгамувати недавнього потопельника. Ден притьмом опинився на кормі і пірнув під брезент. Гусик ледь устиг сховати телефон, з якого саме дзвонив Макаці. Втім, переказати головне молодший волоцюжка таки встиг.

Зі своєї нової схованки недолітки спостерігали за тим, що коїлося на палубі далі. Шарпанина навколо витягнутого з Дніпра недопотопельника тривала довго. Парубійко виявився неймовірно сильним та вправним у бійці. Хлопці аж розреготалися, затискаючи роти долонями, коли побачили, як у запалі бійки в корабельного кухаря — кока — впав у воду його білий ковпак. Заспокоїти парубка вдалося лише електрошокером, що його приніс Іван. Парубок, мов сніп, повалився на палубу. Двоє матросів понесли його до трюму, а Іван попрямував на корму — саме туди, де сховалися босяки. Крізь дірочку в брезенті Ден бачив, що підійшов і Гордій. Він запитав:

— Що ж ти так негостинно повівся із ним? Парубок мало не втопився, а тут його ще й електрошокером приголубили!

— Це не просто парубок, — озвався Іван. — Він… як би тобі сказати, результат здійснення тієї твоєї давньої гіпотези щодо властивостей рідин накопичувати інформацію… Даруй! — Іван раптом різко відкинув брезент, під яким зіщулилися Ден із Гусиком. — Бач, де сховалися. Нумо, ходім до каюти!

— Ось воно твоє чуття, про яке легенди ходять, — незворушно зазначив Гордій, міцно беручи за руку ближчого до нього Гусика.

Чоловіки доправили недолітків до каюти — ті навіть не чинили опору. Тож подальшої розмови про врятованого зацікавленим хлопчиськам почути не вдалося.

* * *

— Минулося! Олег знову під моїм контролем, — полегшено зітхнув Транихиїл, похмуро вдивляючись у монітор схожого на ноутбук приладу. Вони сиділи за столиком літньої тераси прибережного ресторану «Леонардо». — Він буде намагатися прорватися до контейнера. І нашому дорогому гомункулу знову може загрожувати небезпека! Йосипе, чорти б Вас узяли, коли вже цю таратайку можна буде здійняти у повітря? — Транихиїл звично нагримав на зіщуленого від переляку товстуна.

— Зараз-зараз, — запопадливо відповів той, — пальне вже підвозять. — Хто ж міг знати, що баки гвинтокрила порожні?

— От тому я й кажу, що Ви ідіот, — безнадійно махнув рукою Транихиїл.

— А вже з’ясували, кому належить те судно? — запитала Людмила, яка саме вийшла з котрогось із внутрішніх приміщень ресторану.

— Так, — пожвавішав Йосип. — Воно називається «Спас», перебуває у власності громади, таких собі козаків-характерників.

— Це ще хто такі? — Транихиїл зосереджено намагався навести курсор на якийсь об’єкт на екрані, де було відображено мапу міської акваторії.

— Місцеві дурники. Вони виступають за збереження природи, історичних пам’яток, народних традицій та мови, — пояснив Йосип.

— Якщо вони такі дурні, то чому такі багаті, що володіють тим судном? — Людмила з-під лоба зиркнула на Йосипа, зробивши ковток кави.

— Років зо два тому з’явився у Дніпропетровську один доброчинець на ім'я Іван Погребняк, — заходився пояснювати товстун, аби відволікти увагу співрозмовників від свого чергового прорахунку. — Сам він родом із Новомосковська, навчався у Дніпропетровському університеті, тоді працював на ракетному заводі, але щойно розпався Союз — виїхав до Індії. Кажуть, спочатку заробляв на розробці тамтешніх ракет, а забагатівши — займався ведичними практиками та зціленнями. Сюди повернувся вже заможною людиною. Грошви в нього — кури не клюють!.. Даруйте, он вже пальне підвезли. Зараз, зараз ми… — Ой! — Тобто — Ви — зможете вилетіти, — Йосип підхопився зі стільця і, скотившись сходами, побіг до жовтого гелікоптера. На ходу він вимахував руками та голосно кричав, щоб швидше заливали пальне та готували машину до злету.

— Ти щось знала про цього козака-характерника? — Скрививши губи, запитав Транихиїл у Людмили, з помітною огидою спостерігаючи за метушнею товстуна.

— Ходили поміж чиновників та підприємців якісь чутки, але нічого певного, — знизала вона дебелими, поцяткованими ластовинням плечима. — Транихиїле, а як ти збираєшся допомогти Олегові втекти з корабля разом із контейнером?

— Ні, Олегом більше не ризикуватимемо. Головне, що ми знаємо, де контейнер. Наразі я лише огляну яхту з повітря, а тоді вже будемо визначатися, як повернути твого екс-курвалика. Щодо контейнера — ним нехай займається Йосип. Он він гукає мене, — Тед, прихопивши ноутбук, поквапився до гвинтокрила.

4. Пазли давнього тайнопису

Передавши Дена з Гусиком у надійні руки Мечислава, Іван та Гордій повернулися на корму.

— От і прийшов до нас перший біоробот, — зажурено говорив Іван, — ти колись передбачав їхню появу…

— А може, це просто навіжений парубок?.. — Гордій не встиг закінчити питання.

— Який ні сіло, ні впало вирішив одягнутим скупатися у холодній воді? Ні, він прийшов із цілком конкретною метою, але не із власної волі.

— Отже, комусь таки вдалося створити дієздатний зразок!

— Так. Він, вочевидь, діє під зовнішнім управлінням. Біоробот — це, Гордію, біоробот. На жаль.

— І що ми тепер маємо з ним робити?

— Подивимось. Якщо він дійсно створений за допомогою комбінації біохімії, електроніки та магії, шансів знову перетворити парубка… те, що колись було парубком, на людину — мало. Доведеться знищити, доки лиха великого не накоїло.

— Ми ж, Іване, раніше якось обходилися без убивств…

— Ми вперше зіштовхуємося із застосуванням надсучасних технологій для дистанційного управління зомбі, і це може бути поставленим на потік.

— Саме тому треба дослідити його, знайти вразливі місця — і зрозуміти, як боротися з біороботами. У випадку, якщо їхнє виробництво стане масовим.