Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

так швидко з ним не впораєшся. Пані Слама все підливала. Вона принесла цигарку. Курити було заборонено. Вона запалила цигарку сама й стала курити, неуважно, роздимаючи ніздрі, і все гойдала ногою. Зненацька, не мовивши й слова, вона взяла в нього з колін кашкета й поклала на стіл. Тоді встромила свою цигарку йому в рота, її рука пахла димом і «Кельнською водою», світлий рукав її літнього квітчастого вбрання сяйнув йому перед очима. Карл Йозеф увічливо докурював цигарку, на мундштуці якої ще відчувалася вологість її губів, і дивився на лимонад. Пані Слама знову взяла в зуби цигарку й стала позаду хлопця. Він боявся обернутися. Раптом обидва її квітчасті рукави лягли на його шию, і її обличчя притулилося до його чуба. Карл Йозеф не поворухнувся. Але серце його гучно калатало, велика буря здіймалася в ньому, болісно стримувана закам’янілим тілом і міцними ґудзиками уніформи.

Жінка сіла йому на коліна, швидко його поцілувала й лукаво примружила очі. Пасмо білявих кіс упало їй на лоба, вона скосила очі і, випнувши губи, спробувала його здмухнути. Хлопець починав відчувати її вагу на своїх колінах, та водночас його всього наповнила нова сила, напруживши м’язи стегон і рук. Він обхопив жінку і крізь цупку тканину уніформи відчув м’яку прохолоду її грудей. З її горлянки вихопилося тихеньке хихотіння, трохи схоже чи то на схлипування, чи то на пташиний спів. Сльози стояли у неї в очах. Потім вона відхилилася й почала з ніжною зосередженістю один по одному розстібати ґудзики на його уніформі. Вона поклала прохолодну ніжну руку йому на груди й стала цілувати його в губи, довго, з якоюсь систематичною насолодою, і зненацька підхопилася, ніби її злякав якийсь шелест. Хлопець разом зірвався на рівні, вона всміхнулась і, задкуючи, з простягненими вперед руками й закинутою догори головою, з якимось сяйвом на обличчі владно повела його за собою до дверей, які, не обертаючись, відчинила ногою.

— Ходи! — прошепотіла пані Слама.

Обоє прослизнули до спальні. Мов безвладний бранець, дивився він крізь напівстулені повіки, як вона його роздягала, — неквапно, дбайливо, по-материнському. З якимось жахом бачив він, як одна за одною падали жужмом додолу частини його парадного вбрання; він почув, як глухо гупнули його черевики об підлогу, й зразу відчув на своїй нозі руку пані Слами. Нова хвиля тепла й холоду покотилася в ньому знизу аж до грудей. Він скорився. Він прийняв цю жінку як м’яку, велику хвилю насолоди, вогню й води.

Він опам’ятався. Пані Слама стояла перед ним, подаючи йому одну за одною частини його уніформи; він заходився квапливо вдягатися. Вона побігла до вітальні, принесла йому кашкета й рукавички. Вона поправила на ньому одяг, він весь час відчував на своєму обличчі її погляд, проте уникав дивитися на неї. Він клацнув підборами, аж виляски пішли, поцілував жінці руку, вперто дивлячись через її праве плече, й пішов.

Десь на вежі вибило сьому. Сонце хилилося до пагорбів на обрії, що тепер були сині, як небо, і майже не відрізнялися від хмар. Від дерев на узбіччі шляху плив прохолодний дух. Вечірній вітер розчісував низеньку травицю обабіч шляху. Було видно, як вона тремтливо хилиться під його невидимою, тихою й широкою рукою. На далеких болотах закумкали жаби. З відчиненого вікна крикливо-жовтого будиночка на передмісті дивилася на безлюдну вулицю якась молода жінка. Хоч Карл Йозеф доти ніколи її не бачив, він привітався до неї, виструнчившись, сповнений пошани. Вона кивнула головою трохи здивовано і вдячно. Хлопцеві здалося, ніби він аж оце тепер пошанував на прощання пані Сламу. Як вартовий на кордоні між коханням і життям, стояла у вікні ця незнайома й така близька жінка. Привітавшись із нею, Карл Йозеф відчув, що його знову повернуто світові. Він швидко пішов уперед. Рівно за чверть до восьмої він був удома й сповістив батька, що повернувся, — безбарвно, коротко й рішуче, як личить дорослому чоловікові.

Вахмістр щодругого дня мав патрульну службу. Щодня з купою паперів приходив він до окружного управління. Сина окружного начальника він жодного разу не зустрів. Щодругого дня пополудні, о четвертій годині, Карл Йозеф вирушав до жандармського відділку. О сьомій вечора він виходив звідти. Запах, що його він виносив із собою від пані Слами, змішувався з пахощами сухих літніх вечорів і лишався на руках Карла Йозефа вдень і вночі. Хлопець стерігся, щоб за столом не сісти до батька ближче, ніж було потрібно.

— Тут пахне осінню, — сказав одного вечора старий.

Він узагальнював: пані Слама користувалася тільки парфумами «Резеда».

III

У кабінеті окружного начальника висів портрет — навпроти вікон і так високо на стіні, що волосся й чоло зображеного на ньому чоловіка губилися в темно-рудявій тіні старого дерев’яного склепіння. Онукова цікавість повсякчас витала круг згаслого дідового образу і його відлуналої слави. Інколи, тихими пообіддями, — вікна були відчинені, темно-зелені тіні каштанів міського парку вщерть наливали кімнату ситим і міцним спокоєм літа, — окружний начальник провадив якусь свою справу за межами міста, а десь у глибині будинку ходою привида никав по сходах Жак у своїх повстяних капцях, збираючи по всьому помешканні черевики, одяг, попільнички, світильники й настільні лампи, щоб усе те почистити, — Карл Йозеф ставав на стілець і розглядав дідів портрет ізблизька. Портрет розпадався на численні глибокі тіні і ясні цятки світла, на мазки пензля і крапки, на тисячі переплетень замальованого полотна, на зблиски засохлих олійних фарб. Тоді Карл Йозеф злазив із стільця. Зелена тінь дерев грала на брунатному дідовому вбранні, мазки пензля й крапки з’єднувалися в такий знайомий, але незбагненний дідів образ, і очі здобували звичний, далекий, звернений у сутінь під стелею погляд. Щороку під час літніх вакацій відбувалися німі розмови онука з дідом. Нічого не видав небіжчик. Нічого не довідався хлопець. З кожним роком портрет ніби все дужче бліднув, ставав дедалі потойбічнішим, так наче герой Сольферіно поволі вмирав удруге, помалу стягаючи пам’ять про себе туди, на той світ, і здавалося, мав настати такий час, коли на онука ще більш німо, ніж тепер портрет, зиритиме з чорної рами голе полотно.

Унизу на подвір’ї,