Кассандра Клер - Місто кісток

– А я гадав, що тобі подобаються мої розумні й іронічні зауваження.

Не встигла Клері відповісти, як двері розчахнулися і з квартири мадам Доротеї вийшов чоловік. Він був високий, зі смаглявою шкірою, котячими золотисто-зеленими очима і скуйовдженим чорним волоссям. Незнайомець сліпуче всміхнувся їй, блиснувши гострими білими зубами.

У Клері запаморочилося в голові. Здавалося, що вона зараз знепритомніє.

Саймон стривожено покосився на Клері:

– Тобі погано?

– Що? Ні, все нормально, – неуважно відповіла вона.

– Ти наче привида побачила, – не вгамовувався Саймон.

Клері заперечливо похитала головою. Здається, вона справді щось побачила, але коли спробувала сконцентруватися, спогади розтеклися, мов вода.

– Ні. Я подумала, що з квартири Доротеї вибіг кіт, та, здається, то просто гра світла.

Саймон здивовано подивився на неї.

– До речі, відучора я нічого не їла, – спробувала виправдатися Клері. – Може, я трохи не в собі.

Саймон лагідно обійняв її за плечі.

– Не перемайся, зараз я тебе нагодую.

– Не розумію, що на неї найшло! – вчетверте повторила Клері, витираючи залишки соусу гуакамоле шматочком начос. Вони сиділи у крихітній мексиканській забігайлівці «Начо Мама».

– Наче садити мене під домашній арешт через тиждень їй було замало, тепер узагалі хоче до кінця літа відправити в заслання.

– Іноді на твою маму щось таке находить, коли вона вдихає чи видихає повітря! – пожартував Саймон і продовжив їсти своє вегетаріанське буріто.

– Вдам, що це було дотепно, – сказала йому Клері. – Тебе не тягнуть в якусь глухомань хтозна на скільки часу!

– Клері, – обірвав її тираду Саймон, – а на мене ти за що злишся? До того ж, це не назавжди.

– Звідки ти це знаєш?

– Ну, я ж знаю твою маму, – сказав Саймон після паузи. – Ми з тобою вже десять років дружимо, не менше. Періодично на неї щось находить, але потім вона передумує.

Клері взяла з тарілки шматочок гострого перцю і задумливо відкусила краєчок:

– Думаєш? Іноді мені здається, що по-справжньому її не знає ніхто.

Саймон закліпав очима.

– Ти не зрозуміла мене.

Клері шумно втягнула повітря в палаючий рот.

– Я про те, що мама нічого про себе не розповідає. Я не знаю ні про її дитинство, ні про сім’ю. Майже не знаю, як вона зустріла тата. У неї немає жодної весільної фотографії. Таке враження, що її життя почалося, коли народилася я. Саме так вона й каже щоразу, коли я намагаюся її розговорити.

Саймон іронічно скривився:

– О, дуже зворушливо.

– Ні, це просто дивно. Я досі не знаю нічого про бабусь та дідусів. Тобто батьки мого батька не дуже її любили, але ж вони не могли бути такими поганими? Що це за люди, які не хочуть навіть зустрітися з онукою?

– Може, це твоя мама ненавидить їх. Мабуть, вони образили її, чи ще щось, – припустив Саймон. – У неї на тілі шрами.

Клері витріщилася на нього.

– Що в неї на тілі?

Він проковтнув великий кусень буріто.

– Тонкі, ледь помітні шрами по всій спині та руках. Знаєш, я бачив твою матір в купальнику.

– Я ніколи не помічала ніяких шрамів, – рішуче сказала Клері. – Гадаю, ти собі щось нафантазував.

Він проникливо подивився на неї і, здавалося, хотів щось сказати, та з сумки дівчини почувся наполегливий дзвінок мобілки. Клері дістала її, глянула на екран і спохмурніла.

– Це мама.

– Подивившись на твоє обличчя, я зрозумів, що ти хочеш поговорити з нею.

– Не зараз, – сказала Клері. Телефон замовк, і дзвінок автоматично перевівся на голосову пошту. Клері відчула докори сумління. – Не хочу знову сваритися.

– Можеш пожити в мене, – сказав Саймон. – Скільки забажаєш.

– Подивимося, може, вона першою заспокоїться.

Клері натиснула кнопку голосової пошти на своєму телефоні. Голос матері звучав напружено, хоча Джоселін намагалася говорити м’якіше: «Дитинко, я перепрошую, якщо ошелешила тебе своїми планами щодо відпустки. Приходь додому, і ми поговоримо». – Клері повісила слухавку ще до того, як повідомлення закінчилося, досі почуваючи провину і злість водночас. – Вона хоче поговорити.

– А ти хочеш поговорити з нею?

– Не знаю. – Клері потерла очі тильною стороною руки. – То ти таки йдеш на вечір поезії?

– Я ж пообіцяв.