Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила — звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.

Я секунду повагалася — і стисла в долоні амулет.

Воно... це... як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра... куди? У пекло?

— Стій, — сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

— Обережно, — серйозно сказав Інструктор. — Воно з незвички тягне. Відійди.

Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:

— Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.

— Отак пригощай їх сигареткою, — крізь зуби процідила блондинка. — Вони потім віддячать добром.

Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:

— Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!

Дівка загарчала й почала відповзати до стіни — не зводячи з блондинки злісного погляду... А потім раптом глянула на мене:

— Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато... ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше...

— Іди геть! — гаркнула блондинка.

Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався — наче поверхня ставка після кинутої грудки.

Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:

— Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна — можна тільки вигнати назад... туди.

Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше — підтримка й захист у разі чого.

Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки — в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.

— Не парся, — знову заговорила блондинка. — Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом... Але — життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля... Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?

— Не курю... — я прокашлялася. — А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?

— А це вона просто молола язиком, — сказав Гриша. — Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.

У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.

— Відкрити портал з того боку вони не можуть, — Гриша програв і сховав телефон. — Отож не переживай...

Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.

— А як вони взагалі сюди... потрапляють? Проходять?

— Наче кран протікає, — видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. — Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.

Я розгублено кивнула.

— А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, — додала блондинка.

— Лізо! — гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. — Я все чую!

Вона картинно закотила очі.

— Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, — примирливо додав Гриша. — Ти їх бачила?

За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно — тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.

— Зліва дядько Толя, — неголосно представляла Ліза. — Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять... грають.

Троє дивилися на мене — так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість — загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

— Вони охоронці, — сказав Гриша. — У ту мить, коли... коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну... їх накрило. Вони переродилися — з людей стали частиною системи... яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві... У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла —