Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Не лише я народилася в пеклі. Не лише я приречена на вічні муки.

Я намалювала Лікаря, що плигає з пагорба на пагорб через палаючий обруч по квітах, схожих на плями фарби.

— Вам сподобалося? — запитала я.

— Дуже, — сказав Лікар.

— Тепер я здорова?

— Ні, — сказав він, і знову почав мене лікувати.

— Так, — сказав Лікар. — Ви самі навели мене на думку залишити вас тут назавжди.

— Та ну, — сказала я. — Ви сумуєте через те, що не вийшло з гіпнозом? То давайте я знову заплющуся, і ви спробуєте ще. Я намагатимусь зробити все, що ви захочете. Тільки не примушуйте мене роздягатися і говорити про батькові гроші. Адже це — сімейна таємниця.

— Ні, — сказав він. — Ви зробите все, що хочу я.

— Добрий-добрий Лікарю, — сказала я. — Звісно зроблю.

— І знаєте чому? Тому що тільки безумні непідвладні гіпнозу.

Першої ночі я розмовляла з Місяцем. Першого дня Лікар намагався, щоб я повірила у його всесилля.

Приклеївши мої повіки кудись до брів, він блимав просто в очі швидкими спалахами світла, що проштрикує мозок:

— Ти чуєш лише мій голос! Ти чуєш тільки мене! Затиснувши мою голову обіруч, він намагався втокмачити мені у скроні:

— Є тільки мій голос! Більше нічого!

Простромивши мою шкіру голкою, він вводив у мене отруту і сподівався, що я засну.

— Вечеря! Вечеря! Вечеря!

— Досить. Розв’яжіть її.

— Дякую, — сказала я.

— Завтра ми знову зустрінемося.

— Прокинуся раніше, — сказала я. — І чекатиму.

Другого дня:

— Тільки мій голос… Тільки мій голос…

— А.

— Сніданок! Умиватися! Обід!

Третього дня:

— Прокидатися! Умиватися! Сніданок!

— Тільки мій голос…

— Ага.

Четвертого:

— Тільки мій голос…

І врешті-решт:

— Я зламаю тебе!.. Я знайду спосіб!

— Дай-то Боже, Лікарю, бо знаєте, на вас було страшно дивитися…

— Ти примушуєш мене робити боляче, — сказав Лікар.

— Розумію, — сказала я.

— Ти не така сильна, щоб я здався.

— Не жалійте мене, — попросила я. — Робіть, як знаєте.

— Ах ти погань! Ти ще не знаєш, що на тебе чекає!

Знаю — вночі прийшли санітари.

Їх було тут повнісінько.

Двоє стали біля ліжка, забувши прив’язати мене. Прокинулася я від диму десятка цигарок, які вони викурили.

— Цить.

— Зрозуміло, — сказала я.

Один затулив мого рота рукою, а другий стягнув ковдру. Я вдячно кліпнула і вдарила ногою йому по голові.

Він прикусив язика, яким збирався лизьнути мене, і по губах потекла кров.

Долоня на моєму обличчі смерділа, тому я не вчепилася в неї зубами. Замість цього я засунула руку під ліжко і, підхопивши важкий нічний горщик, ударила його. По голові. Так сильно, що горщик відскочив у куток, а санітар пустив очі під лоба.

Підібгавши ноги, я перекинулася через спину, присіла на подушку, подивилася на того, котрий усе ще стояв.

— А ваш товариш упав, — сказала я.

Він кивнув, злизавши з губів