Зоран Жміріч - Блокбастер

Лікар зіщулився, наче обвинувальний тон хлопця ляскав його по голій шкірі.

– На тому аркуші за два тижні ми знову запишемо, хто отримав щеплення і як на нього реагував.

– Якщо так, то цей аркуш може лишитися і в командира частини. Хіба ні? Чи ви плануєте використати його з якоюсь іншою метою?

Лікар спалахнув.

– Як ви це собі уявляєте, юначе? Використати для чого?

– Передати ворогові, наприклад. Не остання справа – отримати список імен особового складу цілої частини.

– Якому ж ворогові, чоловіче? Усі способи зв’язку з ним перервано вже кілька місяців! – заперечив один у білому.

– А ви думаєте, ворог зі своїми агентами на нашій території спілкується поштою чи телефоном? – відбив Безіменний. – Слухайте уважно. Прямо зараз це може не значити нічого, але вже завтра, чи за місяць, або рік цей список можуть використати проти людей у цій кімнаті. Чи ще гірше – проти їхніх сімей. Війна ця – не етнічно чиста, і шпигунів досить із кожного боку.

Миттю всі присутні скочили на ноги. Наче хтось увімкнув світло – після слів Борни ми побачили все зовсім інакше. Лікар намагався триматися спокійно.

– Це неподобство, юначе. Я шанована людина.

– Якщо шановані – залиште цей папірчик у командира. Всі ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка на них чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей. Ніхто не повинен страждати через чужі рішення. Той список у лихих руках може спричинити трагедію. Поки люди на фронті, хтось може закласти вибухівку під їхню хату.

Запала незручна мовчанка; гомін наїжаченої та розбурханої цією промовою юрби вщух.

– Хто ви за національністю, лікарю? – спитав хтось із натовпу.

– Я гуманіст і шанована людина, – поважно повторив лікар.

Утім, розуміючи, чим це може обернутися, він вийняв аркуш зі списком і поклав на стіл:

– Але маєте право. Список може залишитися у вас. Дасте його мені, коли побачимося наступного разу.

– Так буде найкраще, – буркнув Раукар.

Наш лікар і Цероваць здивовано дивилися один на одного. Цера вразило усвідомлення того, що він випустив з ока таку деталь і все виправив незнайомець, про якого щойно вчора він говорив з командуванням і вагався, вірити йому чи ні. Раукара ж явно налякала колективна параноя, що за мить охопила всю кімнату, ще хвилину тому сповнену сміху. Напад на колегу свідчив, що будь-кого в будь-якій ситуації можуть звинуватити в казначому. Хто знає, чи згадував він про це, коли через за два місяці Церові хлопці доправили його в слідчий ізолятор – під час перевірки у його машині виявили сімдесят кілограмів свинини, з якими він збирався їхати додому на вихідні. Тюрми він майстерно уникнув, а от прізвиська – ні. Його ще й зараз кличуть Лікар Шпик.

– Молодець, Борно, – я підійшов до нього й обійняв за плечі. – Молодчага.

А потім подивився на Церовця. Той п’є каву, стукаючи горнятком об стіл.

– Церо! Що скажеш?

Цероваць єдиний зрозумів моє запитання. Інші вирішили, що я прошу підтвердити: Борна заслуговує бути з нами в одному підрозділі.

Насправді і хлопці, і Цероваць почули те саме, просто для Церо воно мало важче і глибше значення. Він нічого не сказав. Налив ракії і підніс чарку. У кімнаті знову всі загули, і з юрби почувся чийсь голос:

– Так що там відповів лікар? Хтось почув? Хто він за національністю?

Між нашими людьми з певного часу почала ширшати зневіра. За сигналами про повітряну тривогу ніхто вже не ховався у підвали. Сирена вила, а люди й далі спокійно сиділи за столом чи лежали на матрацах і дивилися у стелю. За місяць до подій на лісопилці одна з таких повітряних тривог заскочила мене перед будівлею відділку МВС у містечку за п’ятнадцять кілометрів від школи. Цікаво, до речі, що за весь час перебування на тих позиціях ми так і не звикли звати школу штабом, хоча її класи давно вже стали кімнатами для нарад і спальнями. Було щось неприродне у перетворенні школи на розташування штабу бригади.

Коли пролунала сирена, не надто людні вулиці остаточно спорожніли. Порожнеча взагалі була характерною ознакою цього містечка. Ніколи до того й ніколи після не бачив я міста, в якому на вулиці не зустріти навіть кота. Я стояв у парку, спираючись на пам’ятник давно померлому поетові, і дивився на Шиме й Швидкого. Швидкий вдивлявся у небо й жував жуйку так, мовби збирався її проковтнути. Шиме просто мовчки подивився на мене й кивнув головою в бік будівлі МВС. Може, я й надумав би йти до сховища, якби з останніх десяти тривог хоч одна виявилася б справжньою. Я вважав, що сирени вмикають щодня задля репортерів і тележурналістів, щоб дати їм відчути смак життя на лінії фронту й підкинути матеріал для вечірніх новин. Спершу мене це дивувало. По радіо розповідали, що за день на нас впало більше тисячі снарядів і ракет, тоді як ми точно знали, що день минув цілком спокійно. Але, вочевидь, кожен по-своєму воював у цій війні і застосовував ту зброю, якою володів найкраще.

До нас підійшов британський журналіст із фотографом, який хотів познімати нас під час повітряного нальоту. Шиме на мигах показав їм, щоб поквапилися в укриття, але, мабуть, і вони з часом звикли до таких тривог.

На правому боці мого шолома було написано англійською «Peace», але фотограф будь-що хотів зняти мене в профіль зліва. З того боку чорним фломастером значилося: «Born To Kill»[7], і це йому було значно цікавіше. Тим часом я вперто підставляв йому правий бік, на що британець кривився і ще настирніше намагався переконати мене знятися зліва, як йому кортіло. Я спробував пояснити йому сенс напису на шоломі.

– Born To Kill… and Peace. Right and Left. Інь і Ян. Duality. Understand?[8]

– Yes, I understand. «Full Metal Jacket». Right?[9]

Шиме сплюнув у багно, дивлячись на нас збоку:

– Стенлі Кубрик, вісімдесят сьомий.

Доки фотограф наполегливо намагався обійти мене з іншого боку й познімати, журналіст прагнув відвернути мою увагу, пропонуючи пригоститися «Marlboro». Я розлютився – вперше звідтоді, як прийшов у військо, – і скинув шолом.

– Why do you insist on taking a photo from the left side?